вологість:
тиск:
вітер:
На часі
- Категорія: №20 від 17.05.2018р.
Медицина і мораль
Ми не втратили віру у Бога, ми перенесли її
на людей медичної професії
Про медицину і сучасну медичну реформу говорять всі – від медиків до пересічних людей – скільки людей, стільки і різних думок... Але в більшості, ці думки негативні. Так, по даним ВООЗ, Україна знаходиться на 135 місці із 148 країн по якості надання медичних послуг.
49 ст. Конституції України про безкоштовну медицину вже давно не діє, медицина стала платною вже давно. Ось слова в.о. міністра охорони здоров’я Уляни Супрун на каналі 112 про платну медицину в Україні: «Це велика проблема в Україні, тому що ми брешем. Ми говоримо, що медицина безкоштовна, а вона не така. Ми всі платимо за все – спочатку ми повинні знайти свого лікаря і платити, щоб нас взяли, потім ми платимо за всі ліки, за використання матеріалів... А коли ми говоримо правду, виникає питання - «Як це може бути?»...
А бути в медицині може все. То ж у цій статті пишу про сучасну медицину на первинному рівні.
В кожному районі люди на медичне обслуговування закріплені за певними амбулаторіями, або ЦПМСД, куди вони і повинні звертатися. Ось уявіть собі такий «шлях» хворого: 1) Звертається він до лікаря амбулаторії; 2) його направляють на обстеження в ЦРЛ; 3) з результатами обстеження він знову повертається назад в амбулаторію, а йому «Ой, це не те, треба обстежитися на це і проконсультуватись там-то». Поїхав він знову і приїжджає вже з новими результатами обстеження і заключеннями, а йому знову - «То поїдьте і купіть ще ці ліки, бо в нас їх немає»... Це так на сьогодні повинен обслуговуватись пацієнт сімейними лікарями амбулаторії, до якої він прикріплений? І ніхто із керівництва не пояснив людям, чим туди доїхати, де обстежуватися і чого туди їхати, якщо вони не хочуть лікуватись у цього лікаря. А головне – хто їм повинен надавати медичну допомогу в центрі? І таких людей тисячі, які звертаються на первинний рівень в ЦРЛ. Це нагадує мені радянські колгоспи, коли треба було брати відкріплення на виїзд у голови колгоспу, щоб виїхати.
Грані буття
- Категорія: №20 від 17.05.2018р.
А все ж таки повернувся
Андрій Гладищук працює дільничним інспектором поліції на території Теофіпольської селищної ради. Оскільки за кількістю населення дільниця найбільша, отримує багато дзвінків, принаймні, при нашій розмові у відділенні поліції його
телефон не змовкав. А, може, люди звертаються до свого дільничного, а не на 102, тому що довіряють йому?
- Сам я з Теофіполя, - розказав про свій шлях у поліції, - закінчив школу-гімназію, але одразу вирішив не вступати до вищого навчального закладу. Рік попрацював у меблевому магазині мого брата Володимира. Подорослішав, визначив для себе, що освіту треба здобути, щоб вона була універсальною. То ж вступив до Львівського Державного Університету Внутрішніх Справ. Чотири роки там провчився, мені там дуже подобалося, крім здобуття теоретичних знань, займався гирьовим спортом, став фізично досконалим. Навіть пропонували мені залишитися там на офіцерській посаді. Та повернувся додому, хотів бути коло своїх батьків, родини. Став працювати у Теофіпольському райвідділі міліції старшим оперуповноваженим кримінальної міліції у справах неповнолітніх, далі старшим оперуповноваженим БНОН.
Грані буття
- Категорія: №20 від 17.05.2018р.
І тут живуть люди
Маленьке село третя Мар’янівка, та мальовниче, лежить серед зелених полів, неподалік два ліски. Тиша, спокій, пташки співають. Доїхати сюди можна зі святецької траси по польовій дорозі, звісно, лише за погоди, або ж через першу Мар’янівку. До неї біля трьох кілометрів, третина дороги висипана, решта ж - грунтова дорога. Весною та восени, а літом у дощ болота вистачає. У 14 хатах живуть у селі 36 людей, є і пустки.
- Те, що нема у нас магазину, - розказували жительки села Марія Сивак та Катерина Завадська, - і що дорога не висипана, ясно, що недобре, але з цим ще можна жити. Ходимо по хліб та продукти у Мар’янівку, хто має машину, може поїхати у Святець чи в Теофіполь. Та найбільша наша проблема – це вода.
Найсвятіше на цім світі
- Категорія: №20 від 17.05.2018р.
Уклін тобі, рідне село
«І хлібом, і цвітом, і прадідом - дідом гріє душу село, моє рідне село».
Серед просторої хвилястої Подільської рівнини вільно розкинулось моє рідне село з таким світлим, теплим і святим йменням – Святець. Із давніх - давен
стоїть воно на цій воістино святій своїй рідній родючій землі з золотим чорноземом і буде стояти вічно, поки сонце світить. Так велів Господь!
Вісімдесят перша весна в моєму житті…
Своїми срібними дзвіночками вона розбудила в архіві моєї пам'яті золоті спогади далекого дитинства, юності – беріг. Бережу і назавжди збережу мої дорогі береги дитинства, мою затишну гавань. Я з тобою, моє рідне, дороге село!
50 літ в любові та злагоді
- Категорія: №19 від 10.05.2018р.
- Найбільше свято для нас, - промениться щастям погляд Анастасії Іллівни, - коли наші діти до нас приїжджають з внуками та правнуками, всіх разом аж дванадцятеро. На Великдень були, Міті виповнилося вже 80 років, а 1 травня наше золоте весілля відзначали. Як подумаю, ніби вчора все було, а роки збігли. Я ж ніколи не пошкодувала, що тут, на третій Мар'янівці знайшла свою долю, завжди відчувала, що маю надійний тил, почуваю себе щасливою жінкою, матір'ю, бабусею.
Сидимо в гостинній оселі Сиваків, Анастасія Іллівна та Дмитро Олександрович згадують, як все було.
- Родом я із Заруддя, - розказує господиня, - у 1967 році закінчила на Сумщині Глухівський педагогічний інститут. Призначили мене вчителькою початкових класів Мар'янівської восьмирічної школи, дітей тоді було багато, до 80 учнів. Мені дуже сподобалася школа, учні, вчителі, та й мене прийняли, як в рідну сім'ю. Директором тоді був Григорій Софронович Іванюк, дуже хороший керівник, прекрасна людина. І от 12 жовтня святкували в нього день народження. І Мітя там був, бо директорова дружина була його тіткою. Це був хлопець-молодець, веселий, жартівливий, душа компанії. Одразу в мене до нього виникла симпатія, напевне, це була любов з першого погляду, запав він мені в душу, зрозуміла, що йому можна довіряти. Стали зустрічатися і першого травня вже було весілля, спочатку в мене, в Зарудді, потім тут, на третій Мар'янівці.
Золоті крила
- Категорія: №19 від 10.05.2018р.
У яскраве, незабутнє, сповнене високих, щирих почуттів торжество вилилось святкування 50-річного ювілею Теофіпольської дитячої музичної школи. Бо ж світ музики особливий, пристрасний, він надихає, дає сили до життя, творчості, дає душі крила. То ж в актовій залі школи, де 27 квітня відбулися урочистості, не було випадкових людей, прийшли сюди учні та викладачі, батьки, випускники, всі, кого торкнувся цей чарівний, дивовижний світ. Із-задоволенням переглянули стенди зі світлинами миттєвостей 50-річного шляху школи, подивилися відеофільм.
Красномовною була промова директора Людмили Чернікової, адже є чим гордитися, є успіхи, перемоги, школа посідає достойне місце серед дитячих музичних закладів, найбільш обдаровані випускники школи здобули вищу музичну освіту, знайшли свій професійний шлях у мистецтві. Висловила вдячність всім, хто постійно підтримував заклад – місцевій владі, благодійникам та батькам. Особливі слова подяки прозвучали для голови районної ради Андрія Петринюка, який вже до початку святкування ювілею привітав колектив школи та вручив подарунок.
Якби ж такими стали всі навчальні кабінети
- Категорія: №19 від 10.05.2018р.
Нещодавно у Шибенській ЗОШ І-ІІІ ступенів відбулась чудова подія – після капітального ремонту був відкритий кабінет хімії. Ремонт був проведений за кошти філії «Рідний край» ПрАТ «Зернопродукт МХП». Будівельники на чолі з бригадиром будівельної бригади філії Борисом Лядецьким замінили чотири вікна, поставили нові двері, змонтували сучасні світильники, пошпаклювали та пофарбували стелю та стіни, відремонтували підлогу, постелили лінолеум. Ще ж для кабінету закупили нові парти та стільці. Загалом на проведення ремонту використали 120 тисяч гривень.
Могилу свого діда знайду
- Категорія: №19 від 10.05.2018р.
День пам’яті та примирення. Цей День стосується чи не кожної української сім’ї, адже Друга світова війна була для українців страшною трагедією. Під час цієї війни за офіційними даними загинуло 6 мільйонів 38 тисяч українців, її чорне крило торкнулося матерів та батьків загиблих воїнів, їх дружин, дітей. Не з чуток знала, якого болю, страждань і горя завдає війна і родина моєї бабусі по-батькові Уляни Герасимівни Реви з Малих Жеребок. ЇЇ чоловіка, а мого діда Левка Олексійовича Реву забрали на фронт весною 1944 року. Залишився живим під час взяття Тернополя, коли німці масово побили тисячі необстріляних наших земляків. Та невдовзі і його догнала фашистська куля. Розказувала бабуся, що у вересні 44-ого викликали її в сільраду і сказали, що чоловік загинув. Однак похоронки не було. Так у 40 років вона стала вдовою, то ж ставити на ноги двоє синів довелося самій. Було їй дуже тяжко, та мужньо несла свій хрест, про себе не думала, лиш про своїх хлопців. Так все своє життя, а прожила вона 91 рік, була вдовою.
Сторінка 230 із 231