Ніколи не здаватися, працювати, щось робити для людей – таке життєве гасло Алли Супрун з Ординець. Адже переконалася на власному досвіді, що ніколи не треба впадати у відчай, а збиратися з силами та переборювати труднощі, не замикатися на своїх проблемах, а спілкуватися з людьми, робити добро, дарувати їм світлі, прекрасні миттєвості.
Алла Ростиславівна за фахом – вчитель української мови та літератури, 24 роки у рідній Ординецькій школі (спочатку це була восьмирічна школа, далі, з побудовою сучасного двоповерхового приміщення – ЗОШ І-ІІІ ступенів, потім – гімназія)викладала свій улюблений предмет, була педагогом-організатором, заступником директора з виховної роботи, заступником директора з навчально-виховної роботи. Але з року в рік кількість учнів зменшувалася, отож, влітку 2023 року заклад був ліквідований. Більшість учнів стали навчатися у Кошелівському ліцеї Заслучнянської ОТГ на Красилівщині, частина – в Базалійському та Волице-Полівському ліцеях.
– Мої колеги, вчителі нашої гімназії,– розказує, – майже всі були трудовлаштовані, однак я та ще кілька вчителів залишилися без роботи. Звісно, все це я сприйняла дуже боляче, бо коли ти віддаєшся улюбленій справі, просто живеш нею, живеш настільки насиченим життям, і раптом залишаються лише спогади… Ще ж в липні минулого року був мобілізований мій чоловік Ігор, мав вже 52 роки, працював комбайнером в ТОВ «Україна-2001», їхав на роботу, зупинили, дали повістку. І я залишилася в хаті сама, бо наші дівчатка Олександра та Руслана вже дорослі, подарували нам онучків Микитку та Тимофія, живуть та працюють в Красилові та в Тернополі. Одним словом, переживала стрес, депресію.
Та знайшлася для неї робота. Залишилися з Ординцях із соціальних закладів лише будинок культури та фельдшерський пункт. Директором будинку культури працювала молода жінка, все в неї виходило, але яка перспектива в селі, коли немає ні дитячого сочка ні школи, та й роботи немає. Виїхала сім’я в Красилів, знімають квартиру, але дитина пішла в перший клас, вже народилася друга дитина, чоловік влаштувався на роботу.
– І от телефонує мені заступник Теофіпольського селищного голови Валентина Миколаївна Бабак, – продовжує, – пропонує мені обійняти посаду директора нашого сільського будинку культури. Подумала, робота ж споріднена, я ж весь час працювала з дітьми, проводила масові заходи, концерти, організовувала відзначення державних та народних свят. Все близьке мені по духу – національно-патріотичне виховання дітей, молоді, збереження народних традицій. І я прийняла цю пропозицію, головне, міркувала собі, піду до людей. Розпочала я працювати в середині вересня минулого року. Приміщення було старе, фойє та глядацька зала просторі, обігрівачем їх не обігрієш, але я швидко освоїлася з такими умовами, з таким форматом роботи, бо люди хочуть прийти, щоб з ними спілкувалися, організовували заходи, просто посиденьки з народними обрядами, давніми піснями. Легко подружилася з працівниками Теофіпольського центру культури та дозвілля, з керівниками сільських закладів культури, це відкриті, світлі, позитивні люди. І знову стала почувати себе в строю, потрібною людям.
Ще ж цього літа відбулися добрі зміни: приміщення гімназії пустувало, навколишня територія заростала бур’янами, не було вже кому доглядати квітник з трояндами. Спочатку звернулася до старости Михиринецького старостинського округу Оксани Реви: от якби будинок культури перейшов на перший поверх гімназії. А далі вирішення цього питання було погоджене з Валентиною Бабак.
– І з початку літа я перейшла сюди, – не приховує свого задоволення Алла Ростиславівна, – тут і спортивна зала, і багато кімнат, селищна рада надала два нових обігрівачі. Організувала гуртки для школярів, їх же в нас біля 40, з початку нового навчального року у суботу та неділю ми співаємо, танцюємо, малюємо, граємо в ігри, готуємо обрядові страви. Дуже радію, що мене послухали люди, наготували страв, і на нашому благодійному ярмарку на підтримку Збройних Сил України ми вторгували аж 40 тисяч гривень. Це було просто неймовірно, стільки зійшлося людей, з Ординець, з Лютарівки, підтримали мене працівники Центру культури та дозвілля, директори та завідувачі сільських закладів культури. Я всім дуже дякую. Тепер я вже відзначаю два професійних свята – День вчителя та Всеукраїнський День працівників культури та майстрів народного мистецтва.
І хоч робота приносить її радість, бо, впевнена, і на селі, і під час війни треба розвивати культуру, болить її душа за чоловіка Ігоря. Приходив у коротку відпустку літом, поїхав назад, тримає оборону на Запорізькому напрямку, він і водій, підвозить боєприпаси, і технік роти. Бо дуже не вистачає людей.
– Ще ж має таку вдачу, – і тішиться, і тривожиться, – крізь він має справитися. Тож і плачу, і нервую, молюся, прошу Матір Божу вберегти і заступити. І всіх чиїхось чоловіків, синів, братів, батьків. І щоб нарешті наступила перемога, настав мир та спокій в нашій Україні.
Галина Тебенько
