Снують безкінечні плітки і розмови
Навколо моєї чарівної мови.
Збирають наради, приймають закони –
В друкованих стосах живе слово тоне.
Я в мові без всяких законів кохаюсь
І зраджувать їй у житті не збираюсь.
З колиски, іще з молоком материнським
Вбирала я в себе всі звуки барвисті.
Відкрило мені двері в світ веселковий
Барвінком уквітчане мамине слово.
Це слово взяла я в дорогу з собою,
Душа не була з ним ніколи німою.
А слово до слова – сплелися у мову,
Вчуваю щораз пісню в ній колискову.
Бо мова моя – то пісень розмаїття,
Котрі не зітруть ні роки, ні століття.
Вона – пурпурове калини намисто,
Ріки водограй і весняна врочистість.
Це літньої ночі коштовні перлини,
Це рідна земля, це – моя Україна!
#Інна_Крупяк
Книга осені
В моїй шафі книжок назбиралось чимало,
Кожну з них тільки раз у житті я читала.
Я читаю усе, що життя мені пише,-
Різні книги, сюжет вибирає Всевишній.
Книгу літа ще вчора, читала, здається,
А вже осінь прийшла у мій сад і сміється.
І тримає в руках нову книжку для мене,
На обкладинці – ЖІНКА з волоссям огненним.
«Ось, візьми, прочитай, – тихо мовила осінь,–
Це про мене... «В очах неба чистого просинь.
І до талії сукня жовтаво-багряна,
СОНЦЕ шило її золотими нитками.
Осінь йде по ЗЕМЛІ. Її книгу читаю,
Божих днів сторінки обережно гортаю.
Прочитала одну – слава Богу! Щаслива!
Кожен день – неповторний, такий особливий.
Моя осінь – реальна, не сон і не КАЗКА,
І не носить вона ні вуаль, ані маску.
А як ЗАГАДКУ треба якусь відгадати,
Між рядків я давно вже навчилась читати...
Та не можу змінити у книзі нічого.
Живу осінь свою так, як писано Богом.
Іще трохи – і книгу оцю дочитаю,
А чи буде наступна, на жаль, я не знаю...
То є ТАЙНА, що Господу тільки відома,
Тож її розгадати не вдасться нікому.
Якщо має чорнила багато в запасі,
То і книгу зими я читатиму з часом.
В мої шафі для книг ще є місця багато,
Тож... негоже, як буде вона пустувати...
Я читатиму все, скільки матиму сили,
Головне, щоб у них епілог був щасливий.
#Інна_Крупяк, 23.10.2023 р.
Іду до себе
Іду до себе... Стишую ходу...
І байдуже мені до перехожих
Моє життя у Бога на виду,
А чим його потішити я зможу?
Іду до себе... Йду за кроком крок,
Та все частіш дивлюся на годинник.
Щодня в життя беру якийсь урок,
А вже роки зайшли за половину.
Іду до себе... Сотні запитань,
А відповідь на них один Бог знає.
Я падаю, а він говорить: «Встань!»
Мене на міцність знов перевіряє.
А, може, воно й добре – так іти,
Не знати, сумніватися, шукати...
Нікому не цікавий примітив,
Та не завжди життя буває святом.
Іду до себе... Значить, ще живу,
І не збираюсь ставити ще крапку.
Тож знов стаю на сходинку нову,
І проживаю день новий спочатку.
#Інна_Крупяк, 25.10.2024 р.
