Знову страшне горе, знову нестерпний біль. Цього тижня Теофіпольська громада втратила ще двох мужніх та незламних захисників Вітчизни, справжніх Героїв – Івана Івановича Гнатіва з Гаврилівки та Віктора Олеговича Бодасюка з Коров’єго. Молодих, сповнених енергії, жаги до життя.
Їм би ще жити та жити, бути опорою матерям, ростити дітей, розбудовувати країну. Просто жити. Та прийшли люті вороги та забрали найцінніше – забрали їх життя. Не забудемо, не простимо!
Іван Іванович Гнатів народився у 1978 році у Волинській області. Невдовзі родина переїхала жити в Теофіполь, а далі поселилася в Гаврилівці, рідному селі матері Віри Іванівни. Зростав хлопець кмітливим та працьовитим, змалку допомагав батькам. Закінчив Базалійське професійно-технічне училище, здобув робітничу професію. Відслужив армію, заочно здобув вищу будівельну освіту, був хорошим спеціалістом. Проживав в Рівненській області, був одружений, працював, був учасником АТО. Як почалася повномасштабна агресія російської федерації, був мобілізований відділом Дубненського РТЦК та СП. Служив у військовій частині А1008, був рядовим. Під час виконання бойового завдання 26 травня загинув в районі населеного пункту Вільшана Куп’янського району Харківської області.
10 червня траурний кортеж з тілом загиблого Героя прибув у Гаврилівку, до оселі матері. В останню земну дорогу його прийшли провести земляки, жителі навколишніх сіл та громади, з фронту приїхав молодший брат Микола. Коротке прощання, молебень за загиблим у Гаврилівському храмі. Поховали Івана Івановича Гнатіва, як Героя, з усіма військовими почестями на місцевому цвинтарі.
Віктор Олегович Бодасюк народився 1980 року у Тернопільській області. Як було йому рік, помер батько, мама Любов Іванівна (родом з Базалії) перехала в село Коров’є, стала працювати в Теофіпольському СПТУ-34 майстром виробничого навчання. Була чудовим фахівцем з дитячого харчування, кухарем-кондитером. Зустріла свою другу долю, народилися у Віті брати Олександр та Ярослав. Зростав Вітя дуже добрим хлопчиною, всім хотів допомогти. Також закінчив Базалійське професійно-технічне училище, опанував спеціальності маляра-штукатура, муляра, плиточника. Кажуть про нього сусіди, що був майстром на всі руки. Відслужив армію, повернувся додому, став працювати на цукровому заводі. Одружився, радів донечці Насті. Та розійшлися дороги з дружиною. На початку 2020 року уклав контракт на службу у Збройних Силах України, служив разом з братом Ярославом у 128 окремій гірсько-штурмовій бригаді. Війна застала його в Запорізькій області. Дуже переживав за брата, коли той отримав важке поранення. І сам Віктор був контужений. Мав позивний «Живчик», вірив в перемогу, вірив, що залишиться живий, мав плани на мирне життя. Збирався побратися з Світланою, вчителькою початкових класів, волонтером з Дніпропетровщини, були однодумцями, патріотами. Виконував бойове завдання у Часовому Яру на Донеччині, у самому пеклі. 4 червня накрив ворожий дрон бліндаж, де був зі своїми побратимами.
У вівторок, 11 червня, на щиті повернувся Віктор Бодасюк до рідної оселі. Безмірне горе впало на матір Любов Іванівну, братів, донечку, на всю родину. Був прекрасний син, батько, брат. Але його вбили кляті орки. Як з цим жити?
Молебень за загиблим відслужили в храмі Покрови Пресвятої Богородиці ПЦУ у Теофіполі, поховали з військовими почестями старшого солдата Віктора Олеговича Бодасюка на селищному цвинтарі на Алеї Героїв.
Вічна пам’ять загиблим!
А. Джус
