Проклята війна продовжує забирати кращих, мужніх, незламних захисників Вітчизни. Чорна біда впала на родину Людмили Григорівни Яцини з Лисогірки. 15 червня, у суботу, поховали у рідному селі її єдиного, найкращого на світі сина Миколу Сергійовича Яцину. 23 лютого виповнилося йому лише 33 роки. І як у це повірити, як з цим змиритися?!
Ростила мати сина не для війни. Як було йому десять років, помер батько, був ще зовсім малим, як вже спинався косити, рубати, щоб мамі допомогти. А як вже підріс, сміливо брався за чоловічу роботу. Після школи відслужив армію, був механіком-водієм БМП.
Був майстровитим, вмів все робити. Добудував веранду, поставив загорожу, перекрив хату, переробив гаража, поміняв вікна та двері, сам зробив ремонт під євро. А ще міг полагодити мотоцикла та машину, сам воза зробив для кобили Майки. Не могла натішитися Людмила Григорівна, доярка, а також бабуся Надя, що син та улюблений онук, ще такий молодий по літах, став справжнім господарем. Просили в Бога йому доброї долі.
Та й сам Коля після армії пішов робити на цегельний завод у Лисогірці. Був там, де найважче, вагонетки відвозив, цеглу розвантажував, а далі поставили його на дуже відповідальну роботу – на прес. Та й зірвав спину, почалося запалення дисків.
Тільки трохи підлікувався, як в липні 2015 року принесли йому повістку. І тоді хитрували, раптово ставали опікунами стареньких родичів, хоч з ними насправді не проживали. Хоч була у матері 89-річна тітка, інвалід війни, не погодився Коля, казав: піду, як не я, то хто?
Пішов, проходив навчання. Не було тоді нічого, треба було самому десь того бронежилета роздобути. Дізнався про цю історію з нашої газети підприємець з Теофіполя В’ячеслав Шведа. Знайшов бронежилета, вже не одному бійцю з початку війни допоміг. Зв’язалися по телефону, зустрілися, завдяки цій зовсім незнайомій людині поїхав на Донеччину, в зону бойових дій, з бронежилетом.
Служив в 30-ій окремій механізованій бригаді, Артемівську під постійними обстрілами техніку ремонтував. Від масла та мазуту зносилася форма, добре, що волонтери з Теофіполя привезли. Був вже старшим механіком взводу, довго під Дебальцевим був. В одному з боїв його БМП йшла першою, розбили її, а він – живий!
Молилася Людмила Григорівна день і ніч, їздила в Почаївську Лавру, купувала чудотворні ікони, щоб вберіг Господь її дорогого сина. Вимолила.
Як повернувся учасник АТО Микола Яцина додому, почалося у нього мирне життя. Створив сім’ю, народилася донечка Мілана. Та не склалося, і таке буває. Та життя тривало, у другому шлюбі народилася донечка Даринка. Та все перекреслила повномасштабна війна, люті вороги, які хочуть знищити Україну та українців. 19 квітня 2022 року Миколу, як резервіста, мобілізували.
Знову мати молила-благала Бога та матір Божу, щоб вберіг її сина. Та 10 червня 2024 року в районі населеного пункту Новоданилівка Запорізької області загинув старший солдат Микола Яцина. Віддав своє молоде життя за кожного з нас, за наш мир та спокій.
Страшний був похорон, кричала мати, всі ридали. Молебень за загиблим Героєм відслужили у місцевому храмі, поховали на сільському цвинтарі з військовими почестями.
Нестерпний, пекучий біль, розпука, невимовне горе. Не забудемо, не простимо!
Вічна слава полеглим Героям!
А. Джус
