Яке воно, моєї праці, жниво,
Мотив у біографії колось?
Щораз наказував собі: спіши-но
Зробити все, що в подумки влилось.
Бо ж знаю: відлетить у вічний вирій
Душа, земне покинувши тепло.
Дожати б лан, щоб на землі цій щирій
Моє зерня з чиїхось рук зійшло.
Микола ФЕДУНЕЦЬ
Читаю-перечитую ось ці рядочки поезії, а перед очима постає незабутній Леонід Остапович Стецюк з Гальчинець, який служив мені взірцем на життєво-трудовому шляху. Цими рядками ніби мовлено саме про Леоніда Остаповича, котрий, на превеликий жаль, вже відійшов від нас у потойбічний світ, залишивши у спадок великий досвід керівника, спеціаліста сільськогосподарського виробництва з більш як 50-річним стажем. До речі, працюючи очільником агроформування весь цей час на одному місці – в Гальчинцях. І обійняв він цю відповідальну посаду порівняно в молодому віці. Тому більшість механізаторів, тваринників, рільників за своїм віком сповна підходили йому за батька чи матір. І ото він мав честь ними керувати в повсякденному трудовому суперництві на полях і фермах, забезпечуючи людям умови не тільки для продуктивної праці, а й зразкового відпочинку.
Я ж прийшов працювати керівником фермерського господарства «Кунчанський», коли Остапович тримав за своїми плечима вже понад два десятки років трудового стажу на посаді голови колгоспу імені Т. Шевченка в Гальчинцях. Маючи недостатньо практичного досвіду, мені часто-густо потрібні були відповідні поради, підказки. І Леонід Остапович це відчував. Але ніколи не давав якісь поради конкретно, щоб цим не принизити мою роль на займаній посаді. З притаманним йому гумором – він завжди казав це ніби жартома, мовляв, зроби так чи ось так. Я завжди прислухався, виконував. І, дякуючи Богові, для мене все це давало гарні результати. Гадаю, що він надто володів позитивною енергетикою, щиро ділився нею з людьми, чого не всім нам дано природою.
В цьому я ще раз переконався, коли прочитав книгу «Відлуння афганських гір» про воїнів-інтернаціоналістів з Теофіпольщини, де в журналістській розповіді «Замість флоту – Афганістан» колишній військовослужбовець Микола Чорний з вдячністю називає прізвище добродія Стецюка. Бо ж саме голова колгоспу дав учорашньому воїнові направлення (через відсутність вакантних місць шофера) на тримісячні курси аби той за колгоспний кошт набув там спеціальність автокранівника. Більше того: авансом заплатив додатково ще за три місяці навчання на курсах стропальників, щоб хлопець мав і таку спеціальність.
Після курсів тривалий час працював у рідному селі. Але невдовзі колгоспи розпалися, відійшли лишень в нашу історію. Щоправда, Микола Сергійович й далі продовжував працювати автокранівником. Проте, вже не в Гальчинцях, а на виробничих ділянках Теофіпольського цукрового заводу. І ця робота, професія припали чоловікові надто до душі: крім матеріального задоволення, це приносить йому ще й приємні спогади про чуйного керівника, добродушну людину – Леоніда Остаповича Стецюка.
А ще пригадуються мені недалекі лютий-березень 2022 року, коли росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Тоді до мене звернувся по телефону наш земляк – командир полку ЗСУ з проханням підшукати непримітне місце для тимчасової дислокації його техніки з обслуговуючим персоналом спеціалістів. Я погодився надати їм для цього відповідні місцини нашого фермерського господарства.
Коли ж наступного дня військові під прикриттям ночі прибули до нас, то розчарувались: ця місцевість їх не влаштовувала. Що ж робити?! Адже час не чекає. Орки можуть нагрянути в будь-який час…
І я згадав про Леоніда Остаповича Стецюка – мого надійного наставника, порадника, старшого товариша-друга. Зателефонував йому тієї пізньої пори. Остапович підняв мобілку оперативно. Вислухавши мене уважно, він чітко і впевнено сказав:
- Питання – зрозуміле. Приїжджайте в бригадне село мого фермерського господарства, де можна й космічні кораблі приховати. Добирайтеся сюди без зайвого шуму. А я постараюсь зустріти вас усіх по-людськи, за українським звичаєм.
Коли ж військові з технікою дістались того бригадного села, то біля однієї з хат у світлі пригашених фар я побачив знайомий силует Леоніда Остаповича, котрий запросив нас усіх до оселі. З притаманним йому жартівливо-гумористичним тоном мовив:
– Не я ж придумав, що шлунок вояка має бути хоча б наполовину наповнений харчами, бо голодний – це вже не воїн. Тим більше, що в моєму меню є сало з доморощених свиней, чимало інших наїдків. Є тут й такий домашній напій, що виганяє глисти-аскариди, але він – по мікрограмах…
Військові повечеряли, в надійному сховку переночували разом із технікою, а наступної ночі взяли курс на місце іншої дислокації.
Не можу я, шановний читачу, хоча б кількома реченнями не розповісти про те, як Остапович, і сам того не помічаючи, якось мимоволі готував собі заміну на посаду керівника ФГ «Адам». Відчув, побачив колись у свого восьмирічного внука Артура Бойка душевну тягу до техніки, до селянської праці, до рідної природи. Тож почав садити хлопчину за кермо трактора для самостійного обробітку поля, землі-годувальниці. Невдовзі результати праці підлітка були позитивними: хвацько клав скибу плугом, вмів майстерно боронувати, гарно справлявся з культивацією, рівненькими рядочками сіяв пшеницю чи сою, буряки чи кукурудзу, висаджував картоплю.
Отож, коли Артур закінчив навчання у середній школі, то вже міг претендувати десь на посади і тракториста, і комбайнера, а то й – на посаду самого агронома. Дідусь пишався своїм внуком. Особливо тоді, коли занедужав, а молоденький Артур (21-річний) взявся підсобляти йому в нелегкій хліборобській праці. І коли Остапович відходив у потойбічний світ, то вже був переконаним, що розпочате ним залишається в надійних руках його внука, котрий нині плідно продовжує керувати ФГ «Адам».
І я хочу вірити в те, що він не підведе свого дідуся на цій почесній ниві. І хай Бог йому допомагає на життєвому шляху.
Ось так, коротенько я постарався розповісти про славну Людину, яка завжди та в усьому була і залишається моїм взірцем. Додам лишень те, що через півтора місяця після його смерті дружина Артура – Божена – подарувала родині правнучку, котру нарекли славним ім’ям – Єва.
Володимир ПИЦЮК, голова ФГ «Кунчанський»
Підписи до фото:
* Цей фотознімок зафіксував згадку про одну із сесій Теофіпольської районної ради, в якій взяли участь депутати Роман НЕПОТАС, Петро ВІЛЬШИНСЬКИЙ, Юрій МАЄВСЬКИЙ, Андрій ПЕТРИНЮК, Леонід СТЕЦЮК, Володимир ПИЦЮК
* Леонід Стецюк завжди старався мати друзів-однодумців, котрі, як і він, завжди готові простягнути руку допомоги тим, хто цього потребує. Серед таких були і ми з директором ТОВ «Святець» Василем Васильовичем Мастієм. До речі, Стецюк і Мастій дуетом дуже майстерно виконували українські народні пісні
* А оце фото зроблене з нагоди дня народження одного з друзів. ЛЕОНІД ОСТАПОВИЧ зичить імениннику літ до ста рости та ще й без старості. І, як завжди, в жартівливому стилі наголошує, що при всіх цих роках з обережністю треба поглядати «наліво», даруючи кращій половині людства сонцесяйну посмішку, не забувши привабливо підморгнути оком… Його щирі побажання постійно переплітались з доречним тут житейським гумором. А на завершення тосту Остапович завжди мав подарувати гарну пісню своїм пречудовим голосом
* Артур Бойко з Гальчинець прийняв від свого дідуся Леоніда Остаповича родинно-трудову естафету хліборобського гарту
