Погода

Голова правління  СГВК «Олійники» Василь Демчук не приховує доброго настрою: господарство успішно проводить весняно-польову кампанію, є хороші види на врожай. Посіяли ячмінь, овес, цукрові буряки, приступили до сівби соняшника, сої та кукурудзи, посіють ще і гречку. Озимина у хорошому  стані, вже два рази її підживили.

Нещодавно заступник декану факультету інженерної механіки Віктор Олександренко із студентами Хмельницького Національного університету завітали у Філію «Рідний край» ПрАТ «Зернопродукт МХП».

Директор господарства Володимир Прокопчук та начальник відділу цифрових технологій Дмитро Гнатюк ознайомили гостей із структурою, виробничими потужностями та організацією роботи на підприємстві.

Мені 82 роки. На своєму віку брав участь у багатьох виборах. Був депутатом дев'ятьох скликань районної, один раз обласної Рад. Добре пам’ятаю, як обирали усіх Президентів незалежної України. Але таких виборів, як цьогорічні, ще не було. Не було стільки кандидатів у Президенти, жодного разу так не чубились вони між собою за президентське крісло. А скільки вилили один на одного бруду, брехні, наклепів, наобіцяли виборцям всяких гараздів.

Як ми вже повідомляли, в Шибені відбувся схід громади, де обговорювалося питання приєднання Шибенської сільської ради до Волочиської ОТГ. Остаточне рішення мала прийняти сесія сільської ради на основі результатів опитування  депутатами жителів їх виборчих округів. Хоч з'ясувалося, що не всіх опитали, іншим казали, що нічого не зміниться, увійде Шибенська сільська рада до Волочиської ОТГ, а люди так само будуть їздити до Теофіполя до підрозділів державних структур, в земельний відділ, наприклад, чи до сектору міграційної служби паспорт поміняти і таке інше. Або що нікому у Волочиськ, у центр ОТГ, не треба буде їздити, все вирішить староста. Тобто, вводили людей в оману.

Тадеуш Казимирович Островський, чий життєпис через кілька днів увінчає чергова ювілейна дата – 70.

Минають роки. Квапиться час. Проте не життя проходить, а ми проходимо по ньому, і ніколи літа не вертаються до людини, а навпаки. І ще прикро, що доля не говорить про свої дороги. Чи, може, це й на краще?

Нас, журналістів, дехто вважає романтиками, інші – диваками. Не маю наміру ідеалізувати цю одну з найдавніших професій або  когось розчарувати, скажу лише чесно, що ніякої романтики тут не бачу. Зате є не повсякденна – повсякчасна виснажлива розумова праця. Й досі, після кількох десятиліть роботи в цій галузі не покидає подив: а звідки взялися сили, дух, аби пройти отой своєрідний марафон? До речі, із тих, кому судилося тривалий час у карколомному ритмі варитися в редакційному котлі, «переводити папір і сушити мізки», передчасно зійшли з дистанції буквально одиниці. Це із тих, кого знаю добре. І не пригадую,  щоби хтось із колег бодай заїкнувся про вже згадану романтику чи відверто повідав про те, що його привело на цю стезю.