Тадеуш Казимирович Островський, чий життєпис через кілька днів увінчає чергова ювілейна дата – 70.
Минають роки. Квапиться час. Проте не життя проходить, а ми проходимо по ньому, і ніколи літа не вертаються до людини, а навпаки. І ще прикро, що доля не говорить про свої дороги. Чи, може, це й на краще?
Нас, журналістів, дехто вважає романтиками, інші – диваками. Не маю наміру ідеалізувати цю одну з найдавніших професій або когось розчарувати, скажу лише чесно, що ніякої романтики тут не бачу. Зате є не повсякденна – повсякчасна виснажлива розумова праця. Й досі, після кількох десятиліть роботи в цій галузі не покидає подив: а звідки взялися сили, дух, аби пройти отой своєрідний марафон? До речі, із тих, кому судилося тривалий час у карколомному ритмі варитися в редакційному котлі, «переводити папір і сушити мізки», передчасно зійшли з дистанції буквально одиниці. Це із тих, кого знаю добре. І не пригадую, щоби хтось із колег бодай заїкнувся про вже згадану романтику чи відверто повідав про те, що його привело на цю стезю.
Не чув подібного одкровення і від Тадеуша Островського і щодо мотивації при виборі інших професій, хоча ( а тут навіть до ворожки не ходи) аж ніяк не могло обійтися без сокровенних мрій, фантастичних прожектів у хлопчини з Борщівки ще в дитинстві або навіть після закінчення Базалійської десятирічки. Адже міг стати, скажімо, будівельником, бо закінчив з відзнакою одне з профтехучилищ у Севастополі, де здобув спеціальність муляра -монтажника і встиг вкласти свої цеглинки у новобудови цього міста-героя.
А в шістдесяті, коли молодь марила космонавтикою та авіацією, Тадеуш мав можливість пов'язати свою долю з небом, бо після «учебки» в Дніпродзержинську, як молодший авіаспеціаліст, продовжував армійську службу на військовому аеродромі в Архангельську.
Гарні перспективи мав і щодо педагогічної діяльності, коли після армії працював старшим піонервожатим Великолазучинської восьмирічки. За успіхи в інтернаціональному вихованні дітей його було нагороджено тодішньою відзнакою ЦК ВЛКСМ. І це не за «гарні очі».
Але його завше вабило друковане слово. То ж із 6 класу почав дописувати до Волочиської «Зорі», коли частина Теофіпольщини входила саме до сусіднього району. Потім у Криму співробітничав з редакціями деяких газет, в армії також, кілька його сатиричних мініатюр надрукував журнал «Перець».
З тих пір засоби масової інформації стали невід'ємною частиною життя Тадеуша Островського, бо де б не був, завжди намагався повідати читачам про щось радісне чи якісь негаразди, розповісти про людей хороших.
А в рідній районці – спочатку «Червона зірка», згодом – «Життя Теофіпольщини» - віддав 33 роки свого життя. Літпрацівник, завідувач відділом листів і масової роботи, завідувач відділом партійного життя й водночас заступник редактора. Та, найдовше, мало не чверть віку, обіймав посаду відповідального секретаря, так би мовити начальника штабу редакції. Якщо коротко про функціональні обов'язки, то саме від нього найбільше залежало, в якому вигляді потрапить до редактора газета на підпис «До друку» і затим «У світ»: треба як слід змонтувати макет, скомпонувати текстові матеріали й фотоілюстрації, щось скоротити або дописати, надати черговому номеру відповідної форми та змісту. А ще ж видати «на гора» власні матеріали, підготувати до друку авторські.
В останні роки роботи в редакції улюбленою темою члена Спілки журналістів України Тадеуша Островського стало увічнення пам'яті наших воїнів-афганців. І в тім, що в райцентрі таки встановили бюсти Григорію Попружному та Федору Франчуку, є і його заслуга. А серед високих відзнак НСЖУ – диплом Всеукраїнського журналістського конкурсу «Суспільство для всіх».
Газета – це січкарня. Саме цей афоризм належить студенту Львівського держуніверситету Островському, який він видав молодому, але прискіпливому викладачеві діамату, в якого не кожному щастило навіть з другої спроби здати іспит. Довго реготав він із своїми колегами з кафедри історії російської журналістики із цього вислову, зате Тадеушу поставив позитивну оцінку.
Вже десять літ, як Тадеуш Казимирович на заслуженому відпочинку, проте зв'язків із своєю районкою не втрачає. То видасть щось поетичне, яке самодіяльні меломани на ноти покладуть, а то ще якоюсь цікавинкою порадує. Шкода, що здоров'я
підводить - зір катастрофічно падає і дружина Галина Миколаївна особливої опіки потребує. Отож, здоровлячи ювіляра із 70-літтям, ми, спілчани, передусім зичимо йому доброго здоров'я й інших гараздів – сили духу, оптимізму. І знайте, що ви не самотні – плече підставлять друзі, сусіди, просто добрі люди.
Валентин Дузяк
