Третій рік триває страхітлива війна, третій рік Україна відстоює свій суверенітет та незалежність. Честь і хвала тим, хто став у лави її захисників, поповнив ряди Збройних Сил України та Національної гвардії. Бо вони не могли вчинити інакше, бо пішли боронити рідну землю, свої родини від лютого, підступного ворога, щоб їхні діти та внуки, майбутні покоління не знали, що таке війна.
У постійній тривозі рідні бійців - матері, батьки, дружини, сестри. День і ніч чекають дзвінка чи есемески, рвуться їхні душі навпіл. А коли в родині двоє чи троє чоловіків на війні?
Є у Строках гарна родина – Олександра Федоровича та Ніни Андріївни Стасюків. Працьовиті, скромні, порядні люди. Все своє трудове життя проробили в місцевому господарстві. Олександр Федорович був шофером, завжди відзначався дисциплінованістю та відповідальністю, бо ж весь час був у рейсах, чи ближніх, чи далеких. Треба було бути пильним, бо ж дорога помилок не прощає. Ніна Андріївна трудилася зоотехніком, була в колгоспі імені Калініна і молочно-товарна ферма, і свиноферма, було повно худоби. І скрізь треба було встигнути, і на роботі, і вдома всьому дати лад. Виростили двоє хороших дітей – Андрія та Ларису. У кожного з них по-своєму склалося життя, та жили та живуть гідно, пишаються ними батьки. Мають хорошого зятя Олександра Рижака, працює електриком у Центрі первинної медико-санітарної допомоги.
Та увійшла у їхнє життя війна, розділила його на «до» і «після». Розказує донька, Лариса Олександрівна Рижак, вчителька початкових класів Волице-Полівського ліцею:
- Спочатку пішов мій син Віталій, було йому на той час неповних 25 років. Він у нас закінчив Хмельницький кооперативний технікум, пішов в армію, служив в Національній гвардії у Харкові, після працював рятувальником, останнім часом – в «Епіцентрі» в Хмельницькому. І от 25-ого лютого, на другий день війни він з другом пішов у ТЦК. Ми нічого не знали, він ні з ким не порадився, сказав нам, як вже був у військовій частині в Ярмолинцях, як став бійцем Третьої окремої залізної танкової бригади. Та ми прийняли його вибір, хоч страшно переживали. Татові й мамі спочатку ми нічого не сказали, бо здоров’я вже не мають, особливо тато, він у нас трохи хворобливий. Але ж не можна було цього втаїти, дізналися про це і вони, всі разом ми переплакали. Та мусимо триматися, вірити, що буде все добре. А наш Віталій після навчального центру в Рівному, де здобув спеціальність корегувальника, потрапив на Харківський напрямок, і вже третій рік він там. У 2022-ому, коли наші пішли в контрнаступ, визволяв Харківщину, звільняв Балаклію, Ізюм, дійшов до кордону, у складі обслуги САУ «Акація», нагороджений медаллю «За звільнення Харківщини». Нещодавно був на ротації, лікувався в шпиталі ветеранів війни у Хмельницькому, трохи виникли проблеми зі здоров’ям. Закінчить лікування та повернеться. Бо там же яка біда! Вони ж сунуть і сунуть, б’ють всім, чим мають, скидають авіабомби. Наприкінці лютого 2022 року був мобілізований мій брат Андрій, було йому 50 років. Був резервістом, адже один рік та чотири місяці був АТО. Працював в ТОВ «Україна-2001» на елеваторі, мав третю групу інвалідності. Але не ховався, принесли повістку – і пішов. Правда, служить недалеко, у Старокостянтинові, часом може приїхати додому, до своєї сім’ї у Троянівку. Але ж без кінця це місто росіяни атакують ракетами та шахедами. Третій наш боєць – наш зять Андрій, чоловік моєї доньки Ксенії. Йому 32 роки, жили вони у Хмельницькому, з друзями мав свій бізнес – мережу піцерій, ростили синочка Матвійчика, зараз йому два рочки та чотири місяці. Але строкову службу служив у військах проти-повітряної оборони у Донецьку, тож у травні 2022-ого також був мобілізований, звісно, потрапив у підрозділ ППО, на радарах визначає ворожі цілі. І отак ми живемо, за всіх молимося, дивимося новини, бо вони нам нічого не кажуть. Іноді – короткі дзвінки, повідомлення – «привіт», «все добре». Чекати їх так важко, так боляче, особливо від нашого Віталія, бо там, де він – найгарячіше.
Як би не було на душі в Лариси Олександрівни, у свій клас вона заходить завжди усміхненою, з ніжністю та теплотою дивиться на своїх вихованців. Дуже радіє, що вони ростуть патріотами, пишуть зворушливі послання бійцям, малюють малюнки, беруть участь в благодійних ярмарках, які проводяться у ліцеї.
Мужньо тримаються Олександр Федорович та Ніна Андріївна. На днях взяли участь в акції Гуманітарного штабу Теофіпольшини, віддали чотири великих мішки картоплі та мішок цукру, який заробили на пай. Бо ж треба підтримати хлопців, їм та всього треба. Бо троє чоловіків з їхньої родини захищають Вітчизну. Не вичікували, не ховалися, а просто пішли.
Хай збереже їх Бог і всіх захисників рідної землі! А перемога неодмінно буде.
Галина Тебенько
