З початком повномасштабного вторгнення російських окупантів українці роблять усе можливе у наближенні такого бажаного для нас всіх Дня Перемоги. Примножують внесок в цю справу й медичні працівники хірургічного відділення №2 Хмельницької міської лікарні. Тут надають кваліфіковану медичну допомогу нашим воїнам, вимушеним переселенцям і тим хто працює в тилу. Очолює відділення лікар-хірург Ігор Васильович П’єнтий.
Дитинство і юність Ігоря П’єнтого пройшло у мальовничому райцентрі Білогір’я, що на Хмельниччині. Звідти започаткована його звивиста життєва стежина.
Юнак у малолітті хотів стати хірургом і здійснив свою мрію. Повагу до лікарської праці, вочевидь, йому прищепив батько Василь Порфирович (вічна йому пам’ять) – відомий лікар ЛОР не тільки на Білогірщині, але й далеко за її межами.
Після закінчення Тернопільського державного медичного інституту в 1995 році Ігор П’єнтий проходив інтернатуру у хірургічному відділенні Хмельницької міської лікарні. Потім працював лікарем в Теофіпольській та Ізяславській районних лікарнях. На перших порах було нелегко, але підтримка старших колег надавала впевненості та сил, бо ж операції доводилося проводити щодня: планові, позапланові, екстрені – коли час на порятунок людського життя вимірювався секундами.
За короткий час молодий лікар завоював авторитет і повагу серед хворих та колег. Завдячуючи «золотим» рукам Ігоря Васильовича його пацієнти знову мають можливість милуватися чудовими ранками і сонячними днями, бавити онуків і правнуків.
Понад 15 років поспіль Ігор П’єнтий працював лікарем-хірургом, потім заступником головного лікаря з медичних питань Ізяславського району, затим з 2013 року – лікарем-хірургом хірургічного відділення №2 Хмельницької міської лікарні, а з 2021 року очолив його.
– Порядний, принциповий, добрий, вимогливий, уміє працювати в екстремальних умовах, серце лікаря завше відкрите для тих, хто працює поруч, хто лежить на операційному столі,– так говорять про Ігоря Васильовича його колеги та пацієнти.
Загалом відділення розраховане на 60-ліжок і воно оснащене сучасним обладнанням, що дає змогу на високому рівні проводити хірургічні операції з гнійними ускладненнями цукрового діабету, ампутаціями кінцівок. Реконструктивні операції на магістральних артеріях тощо. До слова, цього року вже виконано понад 120 таких оперативних втручань. І скрізь та завжди тут все зроблено на належному медичному рівні.
Більшу частину свого робочого часу цей привітний, добродушний чоловік – хірург І. В. П’єнтий проводить біля пацієнтів, підбадьорюючи заспокійливим словом, яке зцілює від тяжкої недуги не гірше ліків.
Усе сказане про Ігоря Васильовича – чистої води правда. Це може підтвердити кожний, з ким бодай перехрещувалися життєві стежини лікаря.
Перебуваючи у відділенні, гарні відгуки почув про лікарів – хірургів Віталія Степановича Ярим’юка, Олега Олеговича Мариновського, старшу медсестру Валентину Петрівну Вєткіну, середній та молодший медичний персонал. Їм доводиться разом з Ігорем Васильовичем не тільки робити щоденні операції, перев’язки, а й проводити індивідуальні зустрічі з пацієнтами, огляди, консультації тощо.
До речі, Віталій Степанович десятки років очолював хірургію №2 до виходу на пенсію. Своєю невтомною працею багато зробив для становлення та розвитку вкрай необхідного в обласному центрі відділення.
Пацієнти, зокрема, й воїни ЗСУ Володимир та Олександр, які воюють з російськими окупантами на Сході України, вимушена переселенка Ольга, ветеран праці Микола з Красилівщини і багато інших (з естетичних міркувань не називаємо їх прізвищ) щиро дякують Ігорю Васильовичу П’єнтому, колективу хірургічного відділення за професіоналізм, чуйність, людяність, зичать медикам здоров’я та Божої благодаті.
Валерій МАРЦЕНЮК, газета «Подільські вісті», № 19 від 9 травня 2024 року
Про таких людей варто розповідати
Прочитавши розповідь Валерія Марценюка про хірурга Ігоря П’єнтого, я не можу хоча б кількома газетними реченнями не розповісти про його рідного батька Василя Порфировича, котрий понад сорок років працював лікарем ЛОР в Білогірській центральній районній лікарні. Більше того: свого часу я був також його пацієнтом. Тож знаю дещо цікаве з біографії В. П. П’єнтого.
Народився він 1930 року в селі Святець (колись – Мануїльське) на Теофіпольщині. Закінчив там школу. Потім, як і всі, – служив у Збройних Силах Союзу РСР. А оскільки Василь П’єнтий мав помітний потяг до знань, науки, то успішно здолав усі іспити й вступив до Вінницького медичного інституту. Зрозуміло, що шлях від Святця до Вінниці – неблизький, сутужно з громадським транспортом, то через рік студент попросився на переведення його на навчання до Тернопільського медінституту. Адже від рідного села до Тернополя, як мовиться, рукою подати. Жартували, що при необхідності, а ще якщо добре налякати, то можна й пішки дістатися за кілька годин.
В ректораті вишу не хотіли втрачати цього сумлінного студента-відмінника, але людяність взяла верх: Василь П’єнтий став студентом другого курсу вже Тернопільського медінституту. Тепер він частіше навідувався до рідної домівки у Святець. І одна з таких відвідин стала історичною: в сільському клубі він зустрів свою долю – симпатичну дівчину, вчорашню студентку, а наразі – фармацевта Марічку Коваль, яка була родом із Житомирщини. Молоді люди покохали одне одного й незабаром побралися, відгулявши гучне весілля на малій батьківщині нареченої. А у Святці, треба сказати, завдяки зусиллям Марії Коваль було відкрито аптеку на базі місцевої дільничної лікарні, яку очолював Василь Карпович Одійчук.
Непомітно минав час. Василь П’єнтий вже став дипломованим медиком після навчання в Тернополі, здобувши фах лікаря ЛОР. Він отримав призначення на роботу в Білогірську районну лікарню, яку тоді очолював уже знаний на Хмельниччині хірург Борис Данилович Доброродній. Треба щиро сказати, що між Василем Порфировичем і Борисом Даниловичем завжди були не тільки професійні тісні зв’язки, а й чисто людські. І не тимчасові, а до самого їхнього відходу в потойбічні світи. Гарно приятелював В. П. П’єнтий зі своїми колегами-лікарями Анатолієм Кириловичем Мельником, Миколою Івановичем Горохом, Орестом Павловичем Поторокою, медичними сестрами Вірою Карпівною Божевською, Аллою Олексіївною Лісовик. Та хіба тільки з ними?! Адже всі, хто знав Василя Порфировича – завжди тепло відгукувались про нього, як прекрасного медика-спеціаліста, як Людину з великої літери.
А ще цей лікар дуже любив своїх дітей – сина Ігоря і доньку Наталю, їхніх дітей: тобто – своїх онуків. До речі, Наталя також медик – лікар-окуліст. А про їхню маму і бабусю Марію Миколаївну ми вже знаємо, що вона – фармацевт, сповна причетна до медицини, до всіх славних діянь своєї родини.
Даруй, шановний читачу, що я свою розповідь про батька Ігоря П’єнтого Василя Порфировича не виклав, як обіцяв, у кілька газетних речень. Я старався, але не вклався в умовний ліміт. Це й не дивно, бо про таких людей треба, варто розповідати й розповідати нинішнім і прийдешнім поколінням, аби вони знали, яких гарних людей плодить наш Подільський край. І нехай цей плід розмножується та й розмножується. Нехай діти йдуть второваними стежками добрих справ своїх батьків, як ото лікарі Ігор П’єнтий зі своєю сестрою Наталею. І нам треба гордитися такими земляками, бути їм вдячними. Бо ж чужа біда для них – це постійний клопіт про здоров’я своїх пацієнтів.
Володимир РУБАШЕВСЬКИЙ, колишній кореспондент райгазет «Життя і слово» (раніше – «Радянське село») смт Білогір’я і «Життя Теофіпольщини» («Червона зірка») смт Теофіполь.
