Погода

Мар’яна намагається не плакати, та зрадливі сльози раз по раз навертаються її на очі. Бо щемить її серце від усього: росте малий Давидко, в травні буде йому два рочки, а тато бачив його всього чотири рази; загинули наслідок ворожого обстрілу немовлята в Одесі, Боже, яке страхіття; не покидає і досі її страх, як почала збір коштів на автомобіль для чоловіка Анатолія, а він застопорився, а треба було встигнути, щоб не було пізно, час йшов на хвилини.

Щемить її серце і від добра, бо підтримали збір небайдужі земляки з її рідної Карабіївки, з Теофіпольської громади, а ще й зовсім незнайомі, чужі люди.

– Не знаю, чи я сама б з цим впоралася, – каже, – якби не волонтер Олександр Безощук з Підлісок. І коли я звернулася до нього за рекомендацією Віктор Лебединського, він мені не відмовив, якраз закінчував збір для Володимира Коберника з Човгузова. І все пішло швидше, вдалося зібрати потрібну суму, 180 тисяч гривень, закупити джип та доставити його на передову. Тож я щиро дякую Олександру, бажаю йому всього найкращого. Бо ж за допомогою я зверталася до селищної ради. Та мені відмовили, бо Анатолій з Вінницької області, там приписаний. Хоч він учасник бойових дій, боєць штурмової бригади «Червона калина» Національної гвардії України. То який же він чужий?

Мар’яна Стасюк виросла та живе в Карабіївці. Як закінчила Карабіївську ЗОШ І-ІІ ступенів, вже знала, що буде медиком. Оскільки з дитинства мала дуже вразливу душу, обрала фармацевтичний фах. Та з першого разу вступити до Шепетівського медичного коледжу не вдалося. Пішла в дев’ятий клас Гаврилівської ЗОШ І-ІІІ ступенів. А далі таки вступила до коледжу, навчалася із-задоволенням. Працювала в аптеках, вийшла заміж, народила синочка Максима, заочно здобувала вищу фармацевтичну освіту у Вінницькому Національному Медичному Університеті. Та у першому шлюбі не склалося, розлучилася. Шукала своє жіноче щастя.

Тільки ранком 28 лютого, у середу, ДАФ ТОВ «Подільське» повернувся з Харкова, як вже цього дня відбулася акція Гуманітарного штабу Теофіпольщини зі збору продуктів довготривалого зберігання у Волиця-Польовій. Про збір було оголошено заздалегідь, це зробила голова сільської ветеранської організації Ніна Марківна Козак. І люди масово відгукнулися.

Не довелося цього дня відпочити водієві Володимиру Сиверському, пересів на вантажний бус, який надав Герой України Василь Петринюк. І разом з активістом Гуманітарного штабу Теофіпольщини Володимиром Яцюком приїхали у Волиця-Польову. І хоч запаси у людей вже вичерпуються, та надали картоплю, моркву, столові буряки, закрутки, дуже всього багато.

– Щиро дякуємо всім жителям цього села, які долучилися, – каже Володимир Яцюк, – дякуємо Ніні Марківні, дуже вона нам посприяла. Разом можна щось зробити.

А через два дні, 1 березня, цей самий бус приїхав в Олійники, кермував ним вже Костянтин Сиверський. Тут збір продуктів організувала голова сільської ветеранської організації Тетяна Василівна Поліщук.

Підприємства МХП, що розташовані в західних областях України, перші в компанії були об’єднані в форматі нової організаційно-управлінської хабової моделі. Більше року тому був створений Західний Хаб із центральним офісом у Тернополі, в який у тому числі увійшла розташована в Хмельницькій і Тернопільській областях філія «Рідний край». Весь цей час продовжувалось формування Хабу: зібрана потужна команда, напрацьована методологія, налагоджені ключові процеси. У компанії вже впевнились в ефективності обраної моделі управління і тепер впроваджують її для підприємств в інших регіонах України.

Про причини зміни формату управління, нюанси об’єднання підприємств і стратегічні плани розпитали директора Західного Хабу Віктора Корягіна. Далі – його пряма мова.

Стратегія компанії

У МХП безперервно іде робота з підвищення ефективності. Ми не боїмось створювати нове, впроваджувати його і масштабувати. Зосередженість на постійному розвитку закладено у саму філософію компанії.

Перехід на хабову структуру прописаний у стратегії розвитку агронапряму МХП до 2028 року. Тобто, якщо раніше кожне рослинницьке підприємство компанії існувало окремо, у прямому підпорядкуванні київському офісу МХП, то зараз вони об’єднуються регіонально.

Західний Хаб створений першим. Тепер очікується завершення формування наступного Хабу – Вінницького. У цієї і подальших реорганізаціях будуть використовуватись досвід і напрацювання, які ми отримали саме при формуванні Західного Хабу.

10 березня минає рік, як перестало битися полум’яне серце великого патріота, велета українського Духу, уродженця Святця, архітектора зі Львова Володимира Івановича Блюсюка.

«Ворог народу» – ці два слова, як дві ядучі стріли, вп’ялися гострим вістрям в малюсіньке, однорічне дитяче тільце. Малюсіньке, але міцне, живуче. А тому хлопчик (1937 року народження) ріс швидко, стійко, всупереч горю, біді, злидням, народо-вбивчій владі. Ріс, не відчуваючи на своєму (на собі) тілі теплих, міцних рук свого тата.

Зіп’явшись на ноги, посильно, безкінечно допомагав згорьованій мамі. Ніколи Володя не промовив слово «тато». Не обійняв його міцної шиї, не відчув прихистку на його широких грудях від житейських образ. З дитинства загартований, вчився протистояти негараздам сам, боротися з бідами та печалями. Тато – у мріях, навіть уві сні, бо не бачив, не мав уяви. Бо тата, трудягу, нагло забрали, викрали, як «ворога народу» і вбили-поділи нелюди. А він же був татом 13 дітей.

Ті чорні, отруйні слова – син «ворога народу» колупали душу та пам’ять усе життя. Оті ядучі стріли-слова летіли з натягнутих тятив звідусіль. І пошепки в спину, і насмішкуваті в очі, важким свинцем лягли на папір, лягли на все життя. Та Володя виріс міцним, красивим, мудрим.

Холодний бетон відчував її тіла вібрацію.

А що відчувала вона – не відомо нікому...

Здавалось, лежить нерухомо, у повній прострації.

За неї усе розказав її втомлений погляд.

Тут вчора будинок стояв. Лиш руїни лишилися...

Цинізм супостата розбив усі межі й закони.

Разом із будинком тут людям померти судилося...

І діти маленькі... не вийдуть у двір біля дому.