10 березня минає рік, як перестало битися полум’яне серце великого патріота, велета українського Духу, уродженця Святця, архітектора зі Львова Володимира Івановича Блюсюка.

«Ворог народу» – ці два слова, як дві ядучі стріли, вп’ялися гострим вістрям в малюсіньке, однорічне дитяче тільце. Малюсіньке, але міцне, живуче. А тому хлопчик (1937 року народження) ріс швидко, стійко, всупереч горю, біді, злидням, народо-вбивчій владі. Ріс, не відчуваючи на своєму (на собі) тілі теплих, міцних рук свого тата.

Зіп’явшись на ноги, посильно, безкінечно допомагав згорьованій мамі. Ніколи Володя не промовив слово «тато». Не обійняв його міцної шиї, не відчув прихистку на його широких грудях від житейських образ. З дитинства загартований, вчився протистояти негараздам сам, боротися з бідами та печалями. Тато – у мріях, навіть уві сні, бо не бачив, не мав уяви. Бо тата, трудягу, нагло забрали, викрали, як «ворога народу» і вбили-поділи нелюди. А він же був татом 13 дітей.

Ті чорні, отруйні слова – син «ворога народу» колупали душу та пам’ять усе життя. Оті ядучі стріли-слова летіли з натягнутих тятив звідусіль. І пошепки в спину, і насмішкуваті в очі, важким свинцем лягли на папір, лягли на все життя. Та Володя виріс міцним, красивим, мудрим.

В Києві совєти в навчанні відмовили:

– Єзжай ти, парєнь, в свій родной колхоз, там ти будєшь нужнєє.

Але хлопець не опустив руки. З останнього добрався у Львів. Там «бандери» звернули увагу на талановитого селюка-колгоспника. Зарахували студентом знаменитої політехніки на факультет архітектури. Успішно його закінчив і залишили вже шанованого Володимира Івановича викладати на кафедрі архітектурного проектування. 46 років пропрацював на цій посаді! Скільком непомітним, худим, безпаспортним, але талановитим хлопцям-селюкам допоміг мудрий викладач Володимир Блюсюк! Які опісля все життя спілкувалися, , співпрацювали разом. Скільки скульптур, монументів зроблено за його кресленнями, скільки церков побудовано за його проектами в Україні (і не тільки), яку безмежно любив!

І на Теофіпольщині: Святопокровський храм у Теофіполі, церкви у Великому Лазучині, Лідихівці, меморіал у Дмитрівці, пам’ятник Тарасу Шевченку в Святці.

Простий, щирий, мудрий. Працював до останнього. Безкоштовно зробив проект будинку Просвіти в Кременці, будівництво якого перервала клята війна. Спроектував неповторний, в українському стилі, монастир в Хмельницькому, його затвердження вже не побачив.

Чомусь дуже гарно, довго, щиро, тепло спілкувався зі мною. Простою, маленькою селянкою. А звела нас «Батьківська хата», надрукована в нашій районці, яку дуже любив.

Відійшов раптово, тихо, спокійно.

Я вдячна вам, Володимире Івановичу, Великому Українцеві, справжній Людині, за тепло, розуміння. В моїй душі пам’ять про вас житиме завжди. Царства вам Небесного.

З щирою журбою Галина Журба