Погода

Дев’ятий рік триває російсько-українська війна. Справжня війна, хоч до цих пір, навіть після повномасштабного збройного вторгнення російської федерації на територію незалежної, суверенної України, вона не оголошена. Прийде час, і історики розставлять все на свої місця. Поки що ж треба вибороти перемогу, здолати страшного ворога, аби майбутні покоління українців жили у спокої та мирі.

Щоб більше ніколи ніхто не знав, що таке повітряна тривога, безперервні артилерійські обстріли, атаки ракетами та безпілотниками. Не знав, що таке зруйновані домівки, випалена земля, викрадені діти. Щоб більше ніколи не поверталися воїни додому на щиті, не голосили матері, не гинули цивільні – старики, жінки, діти.

Тож до Дня захисника та захисниці України розповідаємо ще про одного мужнього воїна, бійця Збройних Сил України, учасника АТО, сержанта 30 окремої механізованої бригади Сергія Федоришина зі Святця. Бо хоч і не професійний військовий, на захист Вітчизни став ще у 2014 році.

У Святці живуть його батьки Галина Іванівна та Андрій Данилович. Мама вже не працює, бо хворіє, а батько ще трудиться, збирає сільське молоко. Відколи син на війні, не мають спокою ні вдень, ні вночі, бо на серці одна лиш тривога.

26 вересня Теофіпольщина провела в останню дорогу ще одного Героя, жителя села Вовківці Ярослава Анатолійовича Довжука. Рветься душа, крається серце, бо лютий ворог безжально обірвав життя молодої людини, мужнього воїна, непохитного патріота України. Він боронив рідну землю та кожного з нас. Ми
у вічному боргу перед ним.

Народився Ярослав 21 вересня 1992 року у селі Вовківці. Закінчив Човгузівську ЗОШ І-ІІ ступенів, був скромним, ввічливим. Вчителі, однокласники, ровесники згадують про нього лише хороше. А в десятому та одинадцятому класах Ярослав навчався у Святецькій ЗОШ І-ІІІ ступенів, бо в Святці жила його бабуся. Однокласники та вчителі запам’ятали його врівноваженим, тихим, спокійним, доброзичливим учнем. Закінчив професійний ліцей у Хмельницькому, здобув професію кухаря, працював в Криму в санаторії. А коли Крим окупували російські війська, повернувся додому. Став працювати у ПП «Добрий хліб», випікав хліб.

У переддень нашого професійного свята – Дня вчителя, хочу поділитися деякими міркуваннями щодо намірів Теофіпольської селищної ради ліквідувати ще чотири заклади середньої освіти: Шибенського та Гальчинецького ліцеїв, Кунчанської та Човгузівської гімназій, а також Великолазучинської початкової школи. Повідомлення про такі наміри вже є на офіційному сайті селищної ради у розділі Освіта, громадські обговорення.

Загалом, Теофіпольська селищна рада з початку своєї діяльності вже закрила 14 шкіл, і позиціонує це як велике досягнення. Залишилося 16, з яких 5 влада планує закрити у 2024 році. Робиться це під гаслом покращення надання освітніх послуг та у зв’язку з нестачею коштів у місцевому бюджеті, аби додати їх на заробітну плату вчителям.

Я вже не працюю, але своїх переконань не змінюю, маю на це право, адже пропрацювала в Гальчинецькій школі 52 роки, з них 40 років – директором школи, всього ж педагогічного стажу маю 57 років. Так, змінилася країна, погіршилася демографічна ситуація, люди шукають кращої долі, шукають роботу, яка б могла забезпечити їм краще життя. Але ні Шибена, ні Гальчинці, ні Кунча, ні Човгузів ще не вимерли, як, може, комусь хочеться, ще там живуть люди, є молоді сім’ї, і будуть жити, народжувати дітей. Тобто, у селі повинен бути дитячий садочок та школа. Таку мету мала адміністративна реформа: максимально зберегти села, діючу інфраструктуру – школи, дитяі садки, фельдшерські пункти, заклади культури. І якщо вже приймати рішення про ліквідацію закладу середньої освіти, то тільки в критичних випадках, коли дітей менше 25 і освітня субвенція на такі заклади не розподіляється.Тоді зрозуміло: нема дітей, нема школи.