Дев’ятий рік триває російсько-українська війна. Справжня війна, хоч до цих пір, навіть після повномасштабного збройного вторгнення російської федерації на територію незалежної, суверенної України, вона не оголошена. Прийде час, і історики розставлять все на свої місця. Поки що ж треба вибороти перемогу, здолати страшного ворога, аби майбутні покоління українців жили у спокої та мирі.
Щоб більше ніколи ніхто не знав, що таке повітряна тривога, безперервні артилерійські обстріли, атаки ракетами та безпілотниками. Не знав, що таке зруйновані домівки, випалена земля, викрадені діти. Щоб більше ніколи не поверталися воїни додому на щиті, не голосили матері, не гинули цивільні – старики, жінки, діти.
Тож до Дня захисника та захисниці України розповідаємо ще про одного мужнього воїна, бійця Збройних Сил України, учасника АТО, сержанта 30 окремої механізованої бригади Сергія Федоришина зі Святця. Бо хоч і не професійний військовий, на захист Вітчизни став ще у 2014 році.
У Святці живуть його батьки Галина Іванівна та Андрій Данилович. Мама вже не працює, бо хворіє, а батько ще трудиться, збирає сільське молоко. Відколи син на війні, не мають спокою ні вдень, ні вночі, бо на серці одна лиш тривога.
Народився Сергій 8 липня 1987 року. Ріс хлопчина цікавим та допитливим. Якось, ще в школу не ходив, здивував усіх. Не раз згадує сусід, дядько Павло Бородій, як ходив малий по дорозі з відерцем з дрібною картоплею. Питав його: «А що ти таке робиш, Сергійку?» Поважно хлоп’я відповідало: «Якщо на вас хтось нападатиме, я вас буду захищати, ото, бачите, в мене у відрі бомби, я буду на тих ворогів кидати». Дуже любив техніку, гордився, що тато Андрій шоферує в колгоспі. Як тільки по вулиці проїжджала вантажна машина, вибігав, вистрибував на підніжку, заглядав у вікно, «мій тато поїхав» – вигукував. А як став вже трохи старшим, дуже любив читати книжки на історичні теми. Найкращим подарунком на день народження для нього була книга. Забігаючи наперед, скажемо, що любить читати і досі.
Вищу освіту здобував у Хмельницькому університеті «Україна» на юридичному факультеті, однак, отримавши диплом бакалавра, в магістратуру не пішов. А пішов в армію, вчився в знаменитій «Десні» на сержанта, служив. Опісля в Києві закінчив школу міліції, працював у Солом’янському районному відділі міліції дільничним інспектором. Нелегка була робота, бо тож Київ. Шукав себе, звільнився з міліції, працював у фермера в Чернігівській області.
– У 2014 році, як почалася війна, – розказує мама Галина Іванівна, – у Хмельницькому вступив наш син до 3 окремого добровольчого батальйону територіальної оборони, потрапив у Яворів, в навчальний центр, тоді був на полігоні в Рівному. А далі рік був на сході, в Донецькій області. Яка тоді була біда, нічого ж не було, ні бронежилетів, ні форми, ні шоломів, ніякого спеціального обладнання. Не було ж його де взяти, були ж наші хлопці голі й босі. Ми до цього часу вдячні, не забули, як допоміг нам Сергій Мороз, один з перших волонтерів у Теофіполі, шкода, що він так рано пішов з життя. Бо ж привіз нашому синові на фронт форму, бінокля, продукти. Дякуємо нашому односельцю, дуже хорошій, добрій людині Віктору Блюсюку, теж дуже нам допомагав. Тоді ще така була біда, не було води. Я їздила в Хмельницький, там коло залізничного вокзалу був перший волонтерський центр, що передати нашому Сергієві на фронт воду, продукти. То Віктор Криворук, водій автобуса з Теофіполя, ніколи з мене не брав гроші, знав, що в нас син воює. Теж дуже добра людина. Був тоді наш Сергій командиром взводу, на офіцерській посаді, хоч був сержантом. Дуже йому повезло, що з ним служили афганці, що навчили, як поводитися під час бою, під час обстрілів. Бо ні в якому разі не можна було вистрибувати з окопу та бігти, бо одразу станеш мішенню снайпера. А чим глибше окопатися, мати силу волі, не зриватися. Але контужений був. Через рік, у 2015 році, звільнився. Та у 2016 році підписав контракт на три роки, служив у 57 окремій механізованій бригаді, знову був у Донецькій області. Хоч не було ще тоді такого, як тепер, але це була війна, ніякого перемир’я не було. Мав подяки від командування, бойові нагороди. Та здавали нерви, не міг спати. Якось приїхав додому, ліг, я дивлюся, а він так вчепився в ковдру, аж побіліли руки. Питаю, сину, що таке? А він каже: мамо, то як так гранату міцно тримаю. Повернувся у 2019, в 2020 підписав контракт ще на шість місяців. Служив вже в 24 бригаді, два рази був контужений. Мали ми з ним добру гризу. Та трохи відійшов, пролікувався, став працювати в Києві на заводі залізо-бетонних конструкцій. Наладилося особисте життя, знайшов хорошу жіночку Віку, вдову бійця з Золотоноші Черкаської області. Ми з батьком так тішимося, і бабуся Катя, і сетричка Таня: що має сім’ю, що синочок Ярослав вже першокласник.
Та почалося найстрашніше, почалася повномасштабна війна. 26 лютого 2022 року резервіст Сергій Федоришин був мобілізований із Золотоноші. Тримає оборону, захищає Батьківщину, наближає перемогу знову на Донецькому напрямку вже у 30 бригаді, постійно на нулі. Весною цього року був поранений, мав наскрізне поранення ноги та руки, лікувався у Тернополі.
– Заїжджав додому, – зі сльозами на очах промовляє мама, – розказував, як не вистачає бійців, як загинув його хороший друг, з яким мріяли після перемоги розпочати свою справу, просто жити без війни.Та коли з роти залишається лише двоє бійців – це біда. Розказував, що міста та села там просто зрівнені з землею, що вже нема Попасної, нема Зайцевого. Тому ніхто не відступить, бо єдиний вихід – це перемога. Бо ніхто не простить цих жертв, бо цього не можна простити.
Попри біль, попри тривогу батьки Сергія Федоришина гордяться своїм сином. Моляться, щоб Бог дав йому сили, щоб все витримав, вірять, що повернеться додому живим і здоровим. Бо у нашій великій перемозі, яка неминуче буде, неминуче настане, є і його частка.
Галина Тебенько
