У переддень нашого професійного свята – Дня вчителя, хочу поділитися деякими міркуваннями щодо намірів Теофіпольської селищної ради ліквідувати ще чотири заклади середньої освіти: Шибенського та Гальчинецького ліцеїв, Кунчанської та Човгузівської гімназій, а також Великолазучинської початкової школи. Повідомлення про такі наміри вже є на офіційному сайті селищної ради у розділі Освіта, громадські обговорення.
Загалом, Теофіпольська селищна рада з початку своєї діяльності вже закрила 14 шкіл, і позиціонує це як велике досягнення. Залишилося 16, з яких 5 влада планує закрити у 2024 році. Робиться це під гаслом покращення надання освітніх послуг та у зв’язку з нестачею коштів у місцевому бюджеті, аби додати їх на заробітну плату вчителям.
Я вже не працюю, але своїх переконань не змінюю, маю на це право, адже пропрацювала в Гальчинецькій школі 52 роки, з них 40 років – директором школи, всього ж педагогічного стажу маю 57 років. Так, змінилася країна, погіршилася демографічна ситуація, люди шукають кращої долі, шукають роботу, яка б могла забезпечити їм краще життя. Але ні Шибена, ні Гальчинці, ні Кунча, ні Човгузів ще не вимерли, як, може, комусь хочеться, ще там живуть люди, є молоді сім’ї, і будуть жити, народжувати дітей. Тобто, у селі повинен бути дитячий садочок та школа. Таку мету мала адміністративна реформа: максимально зберегти села, діючу інфраструктуру – школи, дитяі садки, фельдшерські пункти, заклади культури. І якщо вже приймати рішення про ліквідацію закладу середньої освіти, то тільки в критичних випадках, коли дітей менше 25 і освітня субвенція на такі заклади не розподіляється.Тоді зрозуміло: нема дітей, нема школи.
Але селищна рада, яка прийшла служити громаді, нікого не чує, вважає, що тільки її думка є єдино правильною. А якщо хтось не згодний, чинить опір, це популізм і некомпетентність.
Щодо якості освіти, то хочу сказати наступне: де більше уваги приділить вчителька учням: в класі, де 10 дітей чи в класі, де 20 дітей? І якщо всі три Теофіпольські ліцеї мають вищі рейтинги, то за рахунок чого? А за рахунок репетиторства, яке тут масово процвітає. Бо заможні батьки хочуть довчати своїх дітей у репетиторів, аби отримати високі результати НМТ і навчатися в престижних вузах. То де надається якісна освіта?
А в наших сільських школах ніколи не було репетиторства. І наші випускники вступали та вступають в університети, інститути, академії, коледжі і стають успішними.
На сьогодні в закладах, про які веду мову, достатньо учнів, тут хороша матеріальна база, звісно, вона повинна розвиватися далі. У нас працюють прекрасні вчителі, вони дають високі знання дітям, вони подвижники педагогічної праці. Скрізь проводиться насичена позакласна виховна робата, працюють структурні підрозділи – дитячі садки. Спільними зусиллями скрізь обладнані укриття, якщо є якісь недоробки, все можна вирішити. До слова, як наголошує міністр освіти та науки Оксен Лісовий, основним пріоритетом української освіти під час війни має бути безпека учасників освітнього процесу. Скупчення дітей, а у великій школі так і є, – це мішень для ворога, який готовий на все. Кожна мама хоче, щоб під час війни її дитина була поблизу неї, хіба це важко зрозуміти?
Йде страшна війна, батьки наших дітей, чоловіки наших вчительок, їхні сини захищають Україну. А в цей час влада закриває школи. Проте в других громадах,як у Волочиській чи Ланівецькій, ніхто не тероризує школи в Щаснівці чи Молоткові, де мало дітей. Заклади працюють, влада ставиться з розумінням, підтримують інвестори, благодійники.
Тому я дуже сподіваюсь, що сільські громади, вчителі, батьки згуртуюються, встануть на захист своїх шкіл, за підтримкою звернуться до патріотів українського села. Бо розумна економія – це дуже добре, але де межа між нею та транжирством? У чому проявляється професіоналізм керівників: як пройти повз закон чи знайти необхідні кошти для дітей? Що є головним пріоритетом для влади – гроші чи права людей?
Наостанок хочу привітати вчителів громади, ветеранів педагогічної праці з Днем вчителя. Зичу міцного здоров’я, хоч в кого воно вже є? Зичу оптимізму, віри у перемогу, віри у краще майбутнє України – з справедливою, з людським обличчям владою. Бо ми цього заслужили. Також раджу – ніколи не здаватися, боротися та перемагати.
Лідія Бурлак,
село Гальчинці
