Погода

Немає на світі найбільш благороднішої професії, ніж навчати дітей, формувати їх світогляд, прищеплювати їм моральні цінності. Недарма вчителя порівнюють з садівником, котрий безкінечно плекає свій сад, і робить це з великою любов’ю, за покликом серця. Учитель – це горде звання, яке по життю несуть найбільш гідні люди.

Бо це безцінна подвижницька праця, це вірність обраній справі, це терпіння, це доброта, це нелегкий щоденний труд, і не кожний це витримає.

Тож наша розповідь напередодні Українського дня вчителя – про заступника директора Базалійського ліцею з навчальної роботи, вчительку зарубіжної літератури Зою Бондар. Бо сильна духом, щира українка, прекрасна вчителька, влилася в педагогічний колектив цього закладу і працює із-задоволенням. Бо займається тим, що найбільше любить.

Народилася та виросла Зоя Олександрівна у Мар’янівці, закінчила тут восьмирічну школу, далі Святецьку середню школу. Яку професію обрати – не роздумувала, бо з дитинства хотіла стати вчителькою, сіяти добре, розумне та вічне. Тож з вступила до Вінницького педагогічного інституту, з радістю навчалася на факультеті російської мови та літератури.

Понад усе чекаю Перемоги і продовжуватиму розпочату справу

У 1979 році, після закінчення Він­ниць­кого педінституту, прийшла на роботу в Мануїльську середню школу. З висоти своїх років згадую, що студентські роки були найкращі. Вони дали початок великій дружбі, яка триває до цих пір. З моєї групи вийшло два поети та два письменники. Всі ми реалізували себе, проклали свої дороги в життя після інституту.

Звичайна вчительська біографія. У 1979 році, після закінчення Він­ницького педінституту, прийшла на роботу в Мануїльську середню школу. З висоти своїх років згадую, що студентські роки були найкращі. Вони дали початок великій дружбі, яка триває до цих пір. З моєї групи вийшло два поети та два письменники. Всі ми реалізували себе, проклали свої дороги в життя після інституту.

 На педагогічній ниві у Святецькій середній школі у мене були класи, які залишили слід у душі на все життя. За 30 років роботи з дітьми були класи, з якими я пережила уроки, які можна назвати подарунками долі. Завжди пам’ятатиму Світлану Павлюк, Катю Щирбу, Олену Мєлкозьорову, Олену Блюсюк. Це був урок, коли я лише маленькими фразами направляла дітей, а учні самі активно вели розповідь, діалог, дискутували. Мені, як вчительці, жаль, що на той час під руками сільського вчителя не завжди був магнітофон, щоб записати для історії все, що говорилось у класі.

25 вересня відсвяткував свій славний 70-річний ювілей голова первинного ветеранського осередку села Михнівка Павло Олександрович Трофімов. Цю добру мудру людину знають у селі як хорошого господаря, дбайливого і турботливого сім’янина. Цінують його тут за доброзичливе ставлення до односельців, готовність завжди радість та горе ділити навпіл.

Після закінчення Великозозулинецької середньої школи, що на Красилівщині, Павло поповнив ряди хліборобського роду. Влився в механізаторські лави місцевого агроформування. Відслуживши в армії встановлений для строковика термін, став студентом одного з Одеських профтехучилищ харчової промисловості. Освоював там фах електромеханіка контрольно-вимірювальних приладів. Завершивши навчання, з дипломом спеціаліста в кишені, був направлений на роботу на Теофіпольський сироробний завод. Трудився за спеціальністю.

Сьогодні, коли сьомий місяць триває повномасштабна агресія російської федерації проти незалежної України, Збройні Сили України підтримує, хто, як може. Бо це святий обов’язок кожного свідомого українця, кожного патріота, хто хоче жити у вільній країні.

Ось як вирішив конкретно допомогти нашим бійцям, які на фронті, на передовій вже мерзнуть в бліндажах чи окопах, лікар– епізоотолог першої категорії Теофіпольської державної районної лікарні ветеринарної медицини Володимир Новідчук з Теофіполя. Коли навчався в школі, любив фізику, захоплювався електронікою, але вступив, куди було можна, до Золочівського технікуму Львів­ського Аграрного Університету. Далі екстерном здобув вищу освіту Львівському Університеті ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.Гжицького. І вже 17 років працює за спеціальністю.

Продовження, початок у газетах №№ 33-38 від 18, 25 серпня, 1, 8, 15 та 22 вересня 2022

Турбувало мене з матір’ю ще одне питання: де брати гроші, щоб платити за школу? Мати, як тільки могла, вишукувала кожну копійку, аби заплатити податок, а ще тут моє навчання у школі. На базар несла все – масло, сметану, молоко. Я ж навчався добре. На роботу в колгосп ходив рідше, бо вже повернулась з армії більшість чоловіків Троянівки.

Нині багато людей займаються бізнесом, а я цей шлях пройшов ще в 1947 році. В той час деякі колгоспи сіяли соняшники, щоб виготовляти олію. Я зі своїми товаришами Крисаном Ринчуком і Федором Слідзюком ходили в колгоспи сіл Караїна та Авратин, які сіяли соняшники, і там купували по 16 кілограмів цього насіння. Мати піджарить насіння, і я несу його на базар для продажу. Два рази ми ходили з ношами на базар в Антоніни, а ще два рази – в Ізяслав. Ніч пересидимо на вокзалі, а вранці – знову на базар. Продавали по 1 карбованцеві за склянку (гроші були знецінені, бо тільки в 1961 році вони були реформовані). Отож, продамо соняшникове насіння, вторгуємо копійчину, але не тринькаємо грошей (за добу витрачали лишень на одного пиріжка з тушкованим буряком). Перекусивши, спродавшись, повертаємось пішки додому. Нагадаю, що з Ізяслава до Троянівки відстань складає 50 кілометрів, а з Антонін – 40.