Погода

Продовження, початок у газетах №№ 33-38 від 18, 25 серпня, 1, 8, 15 та 22 вересня 2022

Турбувало мене з матір’ю ще одне питання: де брати гроші, щоб платити за школу? Мати, як тільки могла, вишукувала кожну копійку, аби заплатити податок, а ще тут моє навчання у школі. На базар несла все – масло, сметану, молоко. Я ж навчався добре. На роботу в колгосп ходив рідше, бо вже повернулась з армії більшість чоловіків Троянівки.

Нині багато людей займаються бізнесом, а я цей шлях пройшов ще в 1947 році. В той час деякі колгоспи сіяли соняшники, щоб виготовляти олію. Я зі своїми товаришами Крисаном Ринчуком і Федором Слідзюком ходили в колгоспи сіл Караїна та Авратин, які сіяли соняшники, і там купували по 16 кілограмів цього насіння. Мати піджарить насіння, і я несу його на базар для продажу. Два рази ми ходили з ношами на базар в Антоніни, а ще два рази – в Ізяслав. Ніч пересидимо на вокзалі, а вранці – знову на базар. Продавали по 1 карбованцеві за склянку (гроші були знецінені, бо тільки в 1961 році вони були реформовані). Отож, продамо соняшникове насіння, вторгуємо копійчину, але не тринькаємо грошей (за добу витрачали лишень на одного пиріжка з тушкованим буряком). Перекусивши, спродавшись, повертаємось пішки додому. Нагадаю, що з Ізяслава до Троянівки відстань складає 50 кілометрів, а з Антонін – 40.

Одного разу нам з Федором пощастило: попутна машина завезла нас аж до Кременця, де ми на базарі дуже швиденько спродали насіння і, пересидівши ніч на вокзалі, вдосвіта вирушили додому. І, як завжди, голодні.

Вийшли з Кременця, коли сонце сходило. Пройшли півдороги (а до нас – цілих 70), побачили зліва посів гороху, що якраз почав зав’язуватись (так звані «лопатки»). Досхочу наївшись таких «ласощів», помандрували далі дорогою. Коли опускались вечірні сутінки, ми вже були в Троянівці.

Ось такий був мій бізнес, гроші від якого йшли на податки державі.

Дуже важко жилось людям у післявоєнний час, але держава обходилась без зарубіжних запозичень. За п’ять років після страшної війни Союз РСР, в основному, відбудували, підняли з руїн. А що ми бачимо зараз, за 22 роки незалежності України? Коментарі, гадаю, зайві.

На період жнив 1948 року колгосп рекомендував Поляхівській МТС взяти мене вагарем, тобто приймальником зерна від комбайнів або молотарки. Я повинен був приймати і зважувати зерно, а після цього передавати його колгоспному вагареві. Такий був порядок. За це мені платили певну суму грішми і зерном. До складу нашого колгоспу входило два населених пункти – Строки і Троянівка. Перший – це центральна садиба.

Робота моя була цілодобовою. Адже треба бути на полі і вдень, і вночі – при умові, коли працює молотарка. А якщо комбайн зсипає зерно на полі, то я сам сиджу біля нього вночі, охороняючи. Так було не тільки в 1948 році, але й у двох наступних роках.

Не секрет, що жити людям ставало краще. А щодо моєї роботи, то вона була відповідальна: то міліція з перевіркою, то райком партії, то райвиконком. А ще люди після страшного голодування намагались трішечки поцупити зерна на прожиття. Шили зі старих сорочок торбинки, які наповнювали зерном, а потім ховали їх з тильного боку ожереда соломи. Піду подивлюся, а воно видно: ніби гнізда птахів рясніють дірками. Прошу людей, щоб робили це якось акуратніше, бо якщо крадіжку виявить начальство, то буде на горіхи і мені, і винуватцям. Слава Богу – все обходилось благополучно.

Я вже казав, що з раннього дитинства любив малювати. У школі писав на замовлення дирекції лозунги. У дев’ятому класі мене обрали редактором класної стінгазети. Мене завжди підтримувала, шанувала класний керівник Меланія Сергіївна Моцна. Газету потрібно було випускати один раз на два тижні, а загальношкільну – один раз на місяць. Я старався справ­лятись з цими обов’яз­ками та ще вдома допомагати матері по господарству.

У шкільні роки я дуже багато читав художньої літератури. Книги щотижня брав в районній бібліотеці, де книговидачі здійснювали Галина Никанорівна Коган та Віра Корніївна Грищук. Вони підбирали мені книги, як мовиться, для життя. Очевидно, ще тоді в мене виникла любов і шана до друкованого слова. Саме це дозволило мені в майбутньому створити домашню бібліотеку, яка нараховує понад 3 тисячі книг. Не розлучаюсь з книгами й по цей день. Читаю.

Виконуючи різні обов’язки в шкільній стінній пресі, я працював спіль­но зі своїми друзями-однокласниками Миколою Шайдюком, Сергієм Слідзюком, Петром Птащуком. Ми писали замітки в стінгазету. Тоді ж у мене визріло бажання писати до районної газети. Туди я з Петром Птащуком надсилали матеріали на шкільну тематику, а Сергій Слідзюк робив там проби пера в поезії.

З редакції я отримував гонорар, але він був надто мізерним. То вирішив я писати замітки в республіканську газету «Молодь України». Спочатку не друкували. Та згодом мої замітки появились на сторінках цього періодичного видання. Через деякий час я удостоївся честі бути позаштатним кореспондентом цієї газети. Щомісячно з редакції я отримував гонорару 50, а то й 100 карбованців. Було чим сплатити за навчання в школі, а матері заплатити державний податок. Забігаючи наперед скажу, що мій творчий зв’язок з «Молоддю України» припинився в грудні 1951 року, коли розпочав навчання у військовому училищі м. Тбілісі.

Та давайте все за порядком. Десятий клас я закінчив у червні 1951 року. Був випускний вечір у школі, на який запрошувались й батьки. Моя мати не ходила на цей захід, бо не мала гарного одягу на «ви­хід». Не було чогось пристойного вдягнутися й мені, але, як завжди, виручив дядько Прокіп, давши взути свої хромові чоботи. Федір Ярчук позичив свій приношений кортовий (не шерстяний) костюм. Так я й відбув випускний вечір.

Я вже розповідав, що мріяв стати художником, готувався до вступу до відповідного інституту. Та на перепоні стали сімейні нестатки.

 В шкільні роки я сидів за однією партою з сином завідуючого районним відділом освіти Кирила Кириловича Козачука – Юрієм. Інспектор райвно Семен Прокопович Шишко переговорив з Козачуком, щоб той направив мене старшим піонервожатим у Кунчанську семирічну школу. Директором цієї школи була дружина Козачука. Вона вела уроки німецької мови. Щоб я мав педагогічний виробничий стаж, директорка дала мені вести дві години німецької мови на тиждень. Не скажу, що я знав німецьку мову на відмінно, але толк з моїх уроків був.

У серпні 1951 року мене, як старшого піонервожатого, направили на триденний семінар в м. Хмельницький. Там я вперше побачив і купив акварельні фарби, якими вдома намалював два пейзажі на невеликих аркушах. Вирішив: все-таки вступатиму до Київського художнього інституту ім. Смирнова-Ласточкіна.

Але життя вкотре розпорядилося по-своєму: 16 грудня 1951 року райвійськкомат мене та мого однокласника Іва­на Маринчука з Коровйого направив на навчання в військове училище зв’язку м. Тбілісі. І моя педагогічна кар’єра, котра почалася 15 серпня, закінчилась вже 16 грудня 1951 року.

Так розпочалася нова сторінка мого життя. Саме на цій сторінці я побачив інше – нове життя, а не те, в якому я жив до цього.

Привезли нас в Шепетівку, в якій приєднались до новобранців з Львівської, Рівненської та Волинської областей, а в Києві – ще й з Київської. Всього було нас 16 хлопців.

До міста Баку їхали в товарному вагоні, обладнаному нарами, а з Баку до Тбілісі – в пасажирському вагоні.

З нашої Хмельниччини було троє: я, Іван Маринчук та Микола Павліковський з Чемеровецького району. Приїхали на місце. Наступного дня нам видали обмундирування. Через тиждень прийняли Присягу і почалося навчання.

Навчались на базі Першої гвардійської дивізії (колишня Щорсівська), яка в 1941 році в боях під Єльнею першою отримала це почесне звання. А значок «Гвардія» мені вручили по закінченню навчання. 1952 року мені було присвоєно звання сержанта, а на початку 1953 – старшого сержанта.

В училищі я вперше побачив масляні фарби. Намалював ними на фанері букет квітів до «Господарського кутка» в їдальні. Замполіт старший лейтенант Кириченко призначив мене відповідальним за Ленінську кімнату. Оскільки у взводі я один умів малювати, то, крім навчання, багато доручали інших робіт. А у вільний від служби час я намалював Кириченкові три гарних картини.

Навчали нас досить серйозно. Адже всі офіцери – колишні фронтовики. Учились ми два роки і випускались в званні молодшого лейтенанта.

На початку червня 1952 року ми виконали крос на тринадцять кі­ло­метрів з повною викладкою. Прибігли. На спинах гімнастерки в кожного – суцільний шар солі, що й зігнутись неможливо. А прибігли ми на Тбіліське море. Це так звана самгорська система, де долину з трьох боків оточують три гори. Долину залили водою з гірської річки Ріоні. Вода холодна, а ми розігріті, ще й сонце пече. Роздягнулись, випрали гімнастерки, самі повмивалися.

Аж тут насувається дуже велика дощова хмара. Ми одягнули напівсухі гімнастерки і поїхали машинами в Тбілісі. Після цього мій товариш Іван Маринчук захворів і потрапив до шпиталю. Діагноз – мокрий плеврит. Відлежав три місяці і його комісували, відправивши додому.

По закінченню навчання хлопців розіслали в різні військові частини, а мене залишили на цій же території командиром взводу зв’язку в навчальному танковому батальйоні. Попереднього командира перевели чомусь в інше місце.

Не хвалюся, але в батальйоні я користувався повагою офіцерів, курсантів і солдатів.

Служба моя проходила непогано. Але то був період, коли ми всі були в повній бойовій готовності. Це було пов’язано з арештом Лаврентія Берії в Москві, котрого звинувачували в зраді Батьківщини.

Та згодом все стало на свої місця, вгамувалося. Та й служба у моєму взводі зв’язку йшла добре. Через рік мене готували до вступу в академію. Але моя мати, яка проживала в Троянівці одиноко, в кожному листі просила, щоб я їхав додому. Я порадився із замполітом батальйону підполковником Кащенком. Він не радив демобілізовуватися. Але мені дуже було шкода матері, яка й так прожила нелегке життя. І я написав рапорт про своє звільнення з лав Зброй­них Сил. 16 листопада 1953 року мій рапорт задовольнили. Прибув у рідну Троянівку з погонами молодшого лейтенанта.

Оскільки до служби я працював в школі, то, порадившись з матір’ю, попросився на роботу в райвно. У той час учите­лів зі спеціальною освітою було мало, тому працювали педагогами люди з середньою освітою.

В січні 1954 року мене направили вчителем у Волицьку семирічну школу.

Андрій Ковальчук

Продовження в наступному номері