Погода

Немає на світі найбільш благороднішої професії, ніж навчати дітей, формувати їх світогляд, прищеплювати їм моральні цінності. Недарма вчителя порівнюють з садівником, котрий безкінечно плекає свій сад, і робить це з великою любов’ю, за покликом серця. Учитель – це горде звання, яке по життю несуть найбільш гідні люди.

Бо це безцінна подвижницька праця, це вірність обраній справі, це терпіння, це доброта, це нелегкий щоденний труд, і не кожний це витримає.

Тож наша розповідь напередодні Українського дня вчителя – про заступника директора Базалійського ліцею з навчальної роботи, вчительку зарубіжної літератури Зою Бондар. Бо сильна духом, щира українка, прекрасна вчителька, влилася в педагогічний колектив цього закладу і працює із-задоволенням. Бо займається тим, що найбільше любить.

Народилася та виросла Зоя Олександрівна у Мар’янівці, закінчила тут восьмирічну школу, далі Святецьку середню школу. Яку професію обрати – не роздумувала, бо з дитинства хотіла стати вчителькою, сіяти добре, розумне та вічне. Тож з вступила до Вінницького педагогічного інституту, з радістю навчалася на факультеті російської мови та літератури.

– 28 років я пропрацювала в Михиринець­кій ЗОШ І-ІІ ступенів, – розказує, – це для мене був найкращий час. Бо тут відбулося моє професійне становлення, тут я зустріла свою долю, тут я заочно здобула ще одну спеціальність – вчителя української мови та літератури. Тут мені зустрілися прекрасні лю­ди, прекрасні вчителі – директор школи Людмила Олександрівна, вчителька української мови та літератури, заступник директора Ольга Петрівна Козачук, яку я невдовзі змінила на цій посаді. Вони прийняли мене, як рідну, навчали мене, підтримували. Це було незабутньо. Коли я прийшла сюди, тут було 82 учнів, було так чудово, весело, гамірно, ми всі були однією родиною. Але з кожним роком дітей ставало все менше, бо чомусь в нашій державі курс на відродження українського села був лише на словах.

Влітку 2021 року Михиринецька ЗОШ І-ІІ ступенів перестала діяти, учнів було лише 26. Це був складний час і для дітей, і для вчителів, і для батьків. Це було випробування для всіх, що там казати.

– Всі ми дуже переживали, – продовжує, – як буде на у великій школі, де великі класи. Але до нас, і вчителів, і дітей, поставилися дуже доброзичливо. Я щиро дякую Людмилі Макарівні Фесун, тодішньому заступнику директора з навчальної роботи, бо ми відчули від неї просто материнську турботу. Ми відчули під­тримку від директора закладу Ірини Василівни Герасімюк, бо вона справедлива, вона просто горить в роботі, запалює всіх нас. Але цей період потрібно було пройти, дуже багато працювати над собою, бо вчителю завжди треба бути на рівні, бути майстром у своїй галузі знань, вміти за­ці­кавити дітей, навчити їх вчитися.

Коли почалася ця стра­хітлива, кривава війна, все змінилося, ми всі змінилися. Ми зрозуміли, що ми не брати, ми – інші, ми, на відміну від них – з цінностями. І добре, що з шкільної програми зарубіжної літератури вилучені всі російські автори, крім Миколи Гоголя, Михайла Булгакова («Собаче серце»), Володимира Короленка («Сліпий музикант»). Бо є багато чудових творів світової літератури.

– Знаєте, – каже на про­щання Зоя Олександрівна, – що мене дуже тепер порадувало, коли ми їдемо до Базалії та з Базалії додому? Наші діти співають лише українських пісень. Це мене розчулює просто до сліз. Бо ж раніше так не було. Отож, наше велике завдання – пропагувати все українське, формувати відчуття гордості за те, що ми українці, що наша Батьківщина – це Україна, вільна, незалежна, демократична держава, і ми готові захищати її. Бо доля майбутніх поколінь – в руках учителя. Що ми їм вкладемо, що до них донесемо, такими вони виростуть. Я впевнена, що це завдання ми виконаємо з честю.

Галина Тебенько