Погода
Теофіполь

вологість:

тиск:

вітер:

Погода на 10 днів від sinoptik.ua

Деталі
Категорія: № 25 від 24.06.2021 року
Перегляди: 566

Взірець  для інших   

1974 року трудовий колектив автопарку Теофіпольського райоб’єднання «Сільгосптехніка» дав свою рекомендацію старшому диспетчеру Петрові Івановичу Казмірчуку на роботу в райвідділ внутрішніх справ. На той час хлопець встиг уже відслужити дійсну строкову в Збройних Сила Союзу РСР, закінчити Рівненський автотранспортний технікум. Тому в міліції йому дали посаду інспектора ДАІ з дорожнього нагляду. Згодом, проявивши притаманну йому працелюбність й сумлінність, сержант Петро Казмірчук - вже на посаді державтоінспектора. Начальник райвідділу міліції підполковник Паславський душею відчув, що з цього молодого чоловіка буде, вірніше – є перспективний даішник. І не помилився, бо вже в 1978 році Петра Казмірчука призначили інспектором районної Державтоінспекції, а згодом присвоїли йому спеціальне звання лейтенанта.
Працюючи правоохоронцем, Петро Казмірчук переконувався, що його професійна діяльність потребує сучасного технічного прогресу. Тому 1984 року вступив до Хмельницького інституту побутового обслуговування на інженерне відділення, а згодом - в 1990 році - закінчив ще й повний курс Львівської «Політехніки» за спеціальністю «автомобілі і автомобільне господарство».
Удосконалення безпеки дорожнього руху, нагляд за технічним станом автомототранспорту, його експлуатацією, попередження порушень, пропаганда правил дорожнього руху, а при їх порушеннях - покарання винуватців, допомога потерпілим в ДТП – ось одні з важливих загальноприйнятих завдань і обов’язків, що покладались на службові обов’язки офіцера ДАІ Казмірчука та очолюваного ним особового складу стражів автошляхів.

Деталі
Категорія: № 25 від 24.06.2021 року
Перегляди: 528

Дякую моїм рятівникам
37 років працюю я санітаркою в дитячому відділенні нашої центральної лікарні. Думала, що мій організм сильний, з міцним імунітетом, що ніяка хвороба до мене не вчепиться. Та на початку квітня стала почуватися зле, мій сімейний лікар Микола Іванович Панасюк поставив діагноз – коронавірус. Призначив мені лікування, десять днів лікувалася вдома. Та на одинадцятий день піднялася температура, Микола Іванович направив мене з двосторонньою прикореневою пневмонією в інфекційне відділення. Була у дуже важкому стані, все боліло, було утруднене дихання. Тому, що за 12 днів я видужала, завдячую чудовому колективу цього відділення. Бо ж тут самовіддано працюють лікар Лідія Григорівна Остапчук, завідуюча відділенням Ольга Сергіївна Поліщук, медсестри та санітарки. Бо ж до всіх своїх пацієнтів ці прекрасні люди ставляться однаково, нема тут перебору, чи ти бідний, чи ти багатий, за всіх вболівають, як за рідних. Призначили мені посилене лікування, лікарі постійно обстежували, не як не-будь, здалеку, а медсестри по 20 разів в день заходили. Тож чесно кажучи, я дивувалася.
Щиро дякую всім моїм рятівникам, низько вклоняюся їм за чуйність, за милосердя, за те, що вони так віддаються цій нелегкій роботі. Сердечні вітання їм передають мій чоловік Микола Іванович, діти В’ячеслав, Олександр та Ігор, мої внуки. Бо всі дуже переживали, бо ж такою хворою я ще ніколи не була.

Деталі
Категорія: № 25 від 24.06.2021 року
Перегляди: 510

Таємниця


дороги смерті

Артеріями життя називають дороги. Проте оту, що простелилася в гірських масивах Афганістану до міста Джелалабад, очевидці прозвали дорогою смерті. І це в тодішній час відповідало дійсності. Вона надто вузенька. З одного боку похмурі скелі, а з іншого – урвище. Є місця, де урвище дихає смертю з обох боків.
- Мій чоловік, - ділиться спогадами Олена Миколаївна Грицюк з Теофіполя, - розповідав мені про поїздки цією зловісною дорогою. Досить часто для багатьох воїнів, які служили тоді в обмеженому континенті радянських військ в ДРА, закінчувалася ця дорога тра-гічно. Одного разу підірвало фугасом армійського МАЗа, керованого В’ячеславом. Машину разом з ним та вантажем підкинуло досить високо. Ото все почула від Слави. Він ніколи не згадував минулого. Все мовчав. Лише своєму другові, побратиму, односельцю Миколі Сидоруку наказав не розкривати таємниці близьким та рідним. Лише через багато років я взнала правду.
А сталося ось що. Однополчанин Миколи Сидорука їхав в автоколоні слідом за В’ячеславом. Раптом попереду пролунав вибух. Могутнього МАЗа смерч із вогню в диму підняв вгору, уламки розкидало в усібіч. Зупинятись колоні було небезпечно, адже радіоактивний фугас вказував координати знаходження підірваної машини. Отож в спішному порядку решта автомашин продовжили рух в безпечне місце.
Солдата строкової служби військової частини дислокованої неподалік Джелалабада розшукали лише на третій день після диверсії ворога. Надія знайти його живим відпадала, адже «духи» живих зазвичай брали в полон, поранених дострілювали або використовували для отримання дорогих викупів. Траплялися випадки наруги над мертвими. На щастя, В’ячеслава виявили живим свої воїни. Лежав непритомним неподалік свого напарника, на жаль, вже мертвого.

Деталі
Категорія: № 25 від 24.06.2021 року
Перегляди: 568

Побували у святині

Можливо, не всі знають, що благочинний Теофіпольського округу Православної Церкви України, митрофорний протоієрей, настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці у Теофіполі отець Василь Крисак також є головою туристичного відділу «Подільський пілігрим» при Хмельницькій єпархії Православної Церкви України. Тому сприяє організації туристських поїздок вірян та молоді до православних святинь. Таких поїздок на рахунку отця Василя вже немало. Особливо популярним є маршрут до Скиту Манявського, що неподалік від села Манява Богородчанського району Івано-Франківської області.
Цей православний монастир ще називають Українським Афоном. А заснований він був у 1606 році. Йовом Княгиницьким. Це аскетичний чоловічий монастир східного обряду, визначний осередок духовності, культури та мистецтва України. Колись Скит налічував біля 200 ченців і десятки підпорядкованих чоловічих монастирів у Галичині, Буковині та Молдові. Мав велику бібліотеку, славився головним іконостасом. Споруди храму, келій, господарських приміщень виконані з каменю і є класичним зразком церковної архітектури ХVII-XVIII століть.
Тож нещодавно у цій православній святині побували пластуни з Теофіпольської станиці молодіжної організації Пласт на чолі з її керівником Вікторією Мельничук. Юні теофіпольці отримали море вражень, адже ченці монастиря провели для них екскурсію, розказали про історію створення Скиту, показали святі місця.

Деталі
Категорія: № 25 від 24.06.2021 року
Перегляди: 623

Холшевнікові - останні


власники Шарлаївки

Назва «Шарлаївка», як топонім, поступово відходить у минуле та забувається жителями Теофіпольщини. Від моменту заснування село мало не лише різні назви, а й різних власників. Спочатку село називалось Волиця Шираївка, пізніше Шараївка (1616 р.), Шарлаївка (1618 р.), а з 1954 р. - Волиця. Спочатку власниками села були князі Острозькі, пізніше - князі Заславські, Сангушки. В останній чверті ХІХ ст. село разом із Волицею Польовою та Ледянкою перейшло у власність Миколи Васильовича Холшевнікова (1822-1907).
Микола Холшевніков, уроджинець Іркутської губернії, походив із обер-офіцерських дітей. В 1843 р. в чині прапорщика Корпусу Лісничих закінчив Лісовий і межовий інститут та був направлений на роботу в Казанську губернію. В 1855 р. в чині підполковника Корпусу Лісничих був переведений в Санкт-Петербург ревізором лісництва. В тому ж році обійняв посаду таємного радника і отримав статус родового дворянина. Підтримував дружні зв’язки з російським поетом М. О. Некрасовим. Мав декілька маєтків в Заславському повіті Волинської губернії. Шарлаївку передав своєму синові Порфирію, в якого часто гостював. Під час одних із відвідин в 1907 р. Микола Васильович застудився та 30 січня помер від запалення легенів. Похований в Санкт-Петербурзі на Смоленському православному кладовищі.