Взірець  для інших   

1974 року трудовий колектив автопарку Теофіпольського райоб’єднання «Сільгосптехніка» дав свою рекомендацію старшому диспетчеру Петрові Івановичу Казмірчуку на роботу в райвідділ внутрішніх справ. На той час хлопець встиг уже відслужити дійсну строкову в Збройних Сила Союзу РСР, закінчити Рівненський автотранспортний технікум. Тому в міліції йому дали посаду інспектора ДАІ з дорожнього нагляду. Згодом, проявивши притаманну йому працелюбність й сумлінність, сержант Петро Казмірчук - вже на посаді державтоінспектора. Начальник райвідділу міліції підполковник Паславський душею відчув, що з цього молодого чоловіка буде, вірніше – є перспективний даішник. І не помилився, бо вже в 1978 році Петра Казмірчука призначили інспектором районної Державтоінспекції, а згодом присвоїли йому спеціальне звання лейтенанта.
Працюючи правоохоронцем, Петро Казмірчук переконувався, що його професійна діяльність потребує сучасного технічного прогресу. Тому 1984 року вступив до Хмельницького інституту побутового обслуговування на інженерне відділення, а згодом - в 1990 році - закінчив ще й повний курс Львівської «Політехніки» за спеціальністю «автомобілі і автомобільне господарство».
Удосконалення безпеки дорожнього руху, нагляд за технічним станом автомототранспорту, його експлуатацією, попередження порушень, пропаганда правил дорожнього руху, а при їх порушеннях - покарання винуватців, допомога потерпілим в ДТП – ось одні з важливих загальноприйнятих завдань і обов’язків, що покладались на службові обов’язки офіцера ДАІ Казмірчука та очолюваного ним особового складу стражів автошляхів.

Щиро й тепло розповів читачам на сторінках обласної газети «Подільські вісті» (№32 від 20 березня 1997 року) про теофіпольського даішника Казмірчука її кореспондент, заслужений журналіст України Петро Лічман у своїй замальовці

…І срібло на скронях майора
Уже з тиждень як унадився дощ. І полоще безперестанку, - то січе, мов батогами, то кропить дрібно-дрібнесенько. У сірій млі сховалися поля, густою молочною вуаллю запнулися дерева.
Сержант міліції Петро Казмірчук із колегами несе службу: перекрили дороги втікачам із Теофіпольського слідчого ізолятора. Це злочинці із важкими кривавими слідами. А для Петра Івановича операція по їх знешкодженню – перше випробування… Петро лиш прийшов на службу, лиш міліцейську форму одягнув – і вже через кілька днів спізнавав нічні дозори, у яких чекали або куля, або ніж бандитів.
Втікачів затримали згодом. Правда, ті встигли добряче «насмітити», пограбувавши кілька магазинів у навколишніх селах. Брали їх у якійсь клуні… Були то сімдесяті роки, і розголос про рецидивістів-«зеків» пройшов по усій області. Мати Петра Казмірчука усе бідкалася, коли син повернувся із тієї операції. Мовляв, Петре, навіщо ти у ту міліцію пішов. Тобі служба, звання, а мені на старість – гриза.
Одначе дорога була вибрана, і Петро Іванович нізащо не збирався сходити із неї. По службі він ріс поступово. У його послужному списку не було казкових стрибків у посадах, не падали випадково зірочки на погони. Просто за сумлінність і порядність позачергово присвоїли перше офіцерське звання молодшого лейтенанта міліції.
Минали роки, зірочок ставало все більше. Додавалося й сивини на скронях автоінспектора Петра Казмірчука. А чому б їй, сивині, цупко не взятись за «даішника»? Ген скільки аварій, скільки пригод, смертей і каліцтва фільтрував Петро Іванович через свою душу, серце і нерви. Вони ж, нервові клітини, відомо, не відновлюються, а перетворюються у срібло, що навічно вростає у скроні, у колись чорну, густу шевелюру.
Он везли із Ільковець призовника в армію на кузові вантажівки. Везли під ранок, перед тим щиро почастувавши водія. Після гостини заснув той за кермом. Автомобіль занесло на повороті, і він накрив кузовом людей. Після проводів – похорони. У водія розлючені гості і родичі потерпілих камінням кидали. Петро Іванович із колегами тоді мусив боронити його від дикої розправи, щоб, як слід, винуватця віддати до рук правосуддя живим і здоровим.
Ох, скільки недбайливих, легковажних водіїв стрічалося йому на путі! Скільки принижували, погрожували «погони зірвати», «із роботи погнати», «на коліна поставити» - один Бог знає. Та по сьогодні Петро Іванович живе-здраствує, службу справно несе.
Якщо чоловік хам – він завжди хам, - розмірковує майор Казмірчук. – Він хам і в сім’ї, і на роботі, і у стосунках із лікарями, вчителями, і нами, працівниками ДАІ. Але, що найболючіше, це коли після кожного інциденту йдуть порядні ходаки просити за хама, вимолювати, аби не карали.
То філософія людських стосунків – таких простих і водночас таких складних. Петро Іванович усяких порушників дорожніх Правил набачився. Розмірковує собі… Он зупиниш чоловіка, він вийде із автомобіля. Привітається, документи, як слід, пред’явить. Ну які тут можуть бути складнощі в спілкуванні? Навіть десь і, даруйте, трішки згрішив водій, та серце не камінь. Культура і ввічливість, визнання провини – і все перемелеться…
Петра Івановича шанують і в Теофіпольському райвідділі, де він майже чверть віку (нині уже на посаді начальника відділення ДАІ) службу несе, поважають і в усьому районі. Бо чоловік він мудрий, розсудливий, щирий, і, головне, незлостивий.
Здавалося, яке діло «даішникам» до раціонального використання транспорту у тутешніх колективних сільськогосподарських під-приємствах? Возили восени міндобрива із Теофіполя у навколишні села. Туди вантаж – назад повітря. Петро Казмірчук розпорядився, щоб водії у район повертались із цукровими буряками.
Знає Петро Іванович біди хліборобів. Бачить, як і чим ремонтують техніку: деталі – золоті, пального – катма. Де може, там підставить свої плечі. Відверто каже, що усі правоохоронці у хлібороба, даруйте, на шиї сидять. Поки хлібороб сіє, жне – доти й житимемо усі.
Он і цього разу завітав у селянську спілку імені Богдана Хмельницького. Тутешні водії, зокрема, Юрій Парфенюк та завідуючий автогаражем Сергій Коваль зустріли Петра Івановича, як свого давнього приятеля, як людину, яка і словом зарадить, і конкретним ділом допоможе.
Петро ЛІЧМАН, заслужений журналіст України, кореспондент обласної газети «Подільські вісті».

Треба сказати, що начальника райдержавтоінспекції Петра Казмірчука можна було побачити не тільки в колгоспах чи на підприємствах. Частенько можна було зустріти його і серед учнів шкіл нашого краю. Адже Петро Іванович спільно з педагогічними колективами повсюдно створили клуби «Юних інспекторів руху», де ретельно вивчались й пропагувались Правила дорожнього руху не тільки серед підростаючого покоління, але й дорослого населення. І робилося все це не на папері, а й на досконалій практиці в житті.
Цей знімок, що перед вами, зроблений наприкінці 80-х років. На ньому зафіксовано членів клубу ЮІР з Теофіпольської середньої школи №1. А серед цих хлопців і дівчат ми бачимо начальника районного відділення ДАІ П. І. Казмірчука, вчителів трудового навчання – викладачів Правил дорожнього руху Анатолія Андрійовича Панасюка і Франка Івановича Богуцького. Саме тоді вони брали участь у конкурсі-огляді серед підрозділів ДАІ Хмельницької області на кращу організацію і проведення агітаційно-пропагандистської роботи з питань безпеки дорожнього руху. Результат втішний: члени клубу юних інспекторів з Теофіпольського відділення ДАІ вибороли друге призове місце серед ЮІРістів Хмельницької області. Почесну грамоту вручив їм особисто начальник обласного управління внутрішніх справ генерал Колесников.
А погляньте лишень, яка гарна й вміло припасована форма на хлопцях і дівчатах! І не батьки їхні збирали кошти на пошиття одягу, а держава вишукувала фінанси на навчання й виховання підростаючого покоління. Тому тут можна тільки позаздрити. Бажалося б, щоб і нині ми могли таке спостерігати, повернувшись обличчям до відомого гасла: «Все найкраще – дітям!».
Нині майор міліції у відставці Петро Іванович Казмірчук уже давненько на заслуженому відпочинку, бо ж розміняв чоловік восьмий десяток життєвої біографії. Тому вже не так часто навідується до місцевого відділу (зараз вже) поліції, аби погомоніти про службові справи з молодими стражами правопорядку, поділитися багажем своєї багаторічної служби в органах. Адже досвід старшого покоління завжди стає у пригоді. Спонукає працювати сьогодні краще, ніж учора, а завтра – ніж сьогодні. Напевне, саме завдяки цьому Петро Іванович має навіть в родині свого послідовника: внук Віталій вже он в чині капітана поліції несе службу в судовій охороні міста Хмельницького. Дідусеві дуже приємно, що начальство дає гарну характеристику молодому офіцерові. Й гордиться, що його особистий життєвий приклад Казмірчука-старшого може служити взірцем молодим правоохоронцям.
Загалом Петро Іванович має трьох дітей і шестеро внуків. І всіма ними пишається. Бо зростають вони порядними людьми нашого суспільства. Аби лишень Всевишній усім здоров’я дав та мирне небо над головою уберіг. А все інше якось налагодиться, як кажуть, перетреться.
Публікацію підготував
Володимир
РУБАШЕВСЬКИЙ,
смт. Теофіполь