Таємниця
дороги смерті
Артеріями життя називають дороги. Проте оту, що простелилася в гірських масивах Афганістану до міста Джелалабад, очевидці прозвали дорогою смерті. І це в тодішній час відповідало дійсності. Вона надто вузенька. З одного боку похмурі скелі, а з іншого – урвище. Є місця, де урвище дихає смертю з обох боків.
- Мій чоловік, - ділиться спогадами Олена Миколаївна Грицюк з Теофіполя, - розповідав мені про поїздки цією зловісною дорогою. Досить часто для багатьох воїнів, які служили тоді в обмеженому континенті радянських військ в ДРА, закінчувалася ця дорога тра-гічно. Одного разу підірвало фугасом армійського МАЗа, керованого В’ячеславом. Машину разом з ним та вантажем підкинуло досить високо. Ото все почула від Слави. Він ніколи не згадував минулого. Все мовчав. Лише своєму другові, побратиму, односельцю Миколі Сидоруку наказав не розкривати таємниці близьким та рідним. Лише через багато років я взнала правду.
А сталося ось що. Однополчанин Миколи Сидорука їхав в автоколоні слідом за В’ячеславом. Раптом попереду пролунав вибух. Могутнього МАЗа смерч із вогню в диму підняв вгору, уламки розкидало в усібіч. Зупинятись колоні було небезпечно, адже радіоактивний фугас вказував координати знаходження підірваної машини. Отож в спішному порядку решта автомашин продовжили рух в безпечне місце.
Солдата строкової служби військової частини дислокованої неподалік Джелалабада розшукали лише на третій день після диверсії ворога. Надія знайти його живим відпадала, адже «духи» живих зазвичай брали в полон, поранених дострілювали або використовували для отримання дорогих викупів. Траплялися випадки наруги над мертвими. На щастя, В’ячеслава виявили живим свої воїни. Лежав непритомним неподалік свого напарника, на жаль, вже мертвого.
Розповідає Микола Сидорук.
- У Кабул в госпіталь його доставили у вкрай у важкому стані. Він не розмовляв і зовсім не реагував на звернення до нього. Уявіть, Славік проходив дійсну строкову службу в Афганістані вісім місяців, а шість із них лікарі боролися за його життя. Але так і не змогли медики остаточно подолати контузію армійця. Дослужував строкову у військовій частині узбекистанського міста Чирчик, де готувався на початку призову на війну в Афганістан.
О, так звана найгуманніша в світі колишня державо! Ти з великими помпезностями проводжала свого сина на виконання інтернаціонального обов’язку у зовсім чужу країну, а насправді послала на неоголошену криваву бойню. Після того, що сталося там з ним, допомогти мала б реабілітація, хоча б у звичайному госпіталі. Проте ти поставилася до солдата, сина свого, як до пасинка. Скільки згодом довелося батькові та матері, дружині оббивати пороги різних інстанцій, аби добути звичайну довідку про захворювання, контузію і, врешті, інвалідність. І ніякого результату не добилися. Зловісно мовчали архіви нашого колишнього старшого брата, країни-агесора. Обурює, що ніяких відомостей не виявилось в тодішньому Теофіпольському райвійськкоматі, звідки призивали В’ячеслава в армію. Як тисячі ровесників 1967 року народження, потрапив у військо незадовго до виводу радянського контингенту з Афганістану. Гірко і боляче ставало на серці, коли згадував сумний фінал, а так хотілося і мріялось по закінченню Теофіпольської середньої школи №2 і профтехучилища нормально жити і працювати. Але доля розпорядилася по іншому. Невилікувана рана давалася взнаки і в рідному селі Дзвінки Білогірського району, де народився і вчився до сьомого класу, й в містечку Теофіпольського цукрового заводу, куди переїхали на постійне проживання.
- Його повсюдно просто не впізнавали, - каже дружина Олена Грицюк. - Особливо бачили різницю в Слави рідні. Та ніхто ні про що допитатися достеменно, лише в здогадках пояснювалось про можливий афганський синдром. Коли він з кимось розмовляв, то дивився не на співбесідника, а просто блукав у думках. Постійно марив у снах, наче б то відбивав атаки душманів. Одружилися ми з ним після знайомства в Києві, де обоє перебували на заробітках. В’ячеслав для мене, батьків, згодом для донечки був добрим, щирим. Хоча симптоми хвороби деколи проявлялися.
Ось як згадує про свою родину мама В’ячеслава - Любов Василівна, ветеран праці Теофіпольського цукрового заводу:
- Ми з чоловіком трудилися на підприємстві. Дочекалися доброї, роботящої невістки Альони, онучки Людмили. Нарешті наша українська влада порадувала В’ячеслава квартирою у Теофіполі. На перший погляд все складалося як у більшості людей. Однак невдовзі нас спіткало горе – померли син і дочка. Дата смерті Слави 10 жовтня 2016 року. Попрощатися із побратимом прийшли хлопці-афганці на чолі з Володимиром Процковим, приїхала вся сім’я Олени з Черкащини. Зійшлося чимало жителів містечка цукрозаводу і райцентру. Я безмежно вдячна всім, хто проводжав нашу кровинку в останню путь, підтримав у важку хвилину морально і матеріально.
Коли діти помирають раніше батьків – то завжди несправедливо, немилосердно і жорстоко. А В’ячеслав Володимирович Грицюк був ще такий порівняно молодий, нині донечка його Людочка закінчує лишень сьомий клас. Сумлінно трудиться у приватному підприємстві «Добрий хліб» дружина Олена. Йому б сьогодні проводжати доню у школу, побачити її на ве-сільному рушникові, почути щебіт онуків.
Не судилося…
Проклята, підла афганська війна…
Тадеуш Островський,
журналіст
