Погода

Об’єднатися для

 

боротьби з COVID-19

Кількість хворих на коронавірусну інфекцію на Теофіпольщині з початку пандемії станом на 25 листопада становить вже 852 людей, з них 46 дітей. То ж Теофіпольська центральна районна лікарня, як ми вже повідомляли, перепрофільована під ковідний госпіталь, кількість COVID-ліжок збільшена з 40 до 60. Обслуговують у госпіталі і хворих з Білогірського району. Ситуацію у ЦРЛ знову нам коментує т.в.о. директора КНП «Теофіпольська центральна районна лікарня» Роман Яцух:
- На сьогодні у нашому госпіталі налічується 56 хворих, з них 41 – ковідних. Що в нас змінилося за тиждень: оскільки гострою залишається потреба в засобах індивідуального захисту, ми закупили у Хмельницькому в «Медтехніці»15 комбінезонів багаторазового використання та 100 ізоляційних халатів, це біля 14 тисяч гривень. Шиємо захисні маски багаторазового використання, адже марлю нам надав підприємець Сергій Гончар, а шиє їх для поліклінічного відділення наша швачка. Підтримав нас і новообраний Теофіпольський селищний голова Михайло Тененев, закупив для інфекційного відділення 50 подушок, 50 ковдр, 50 комплектів пос-тільної білизни, це біля 15 тисяч гривень.

Найтрагічніші сторінки

історії Теофіпольщини

87 років тому по Україні «гуляла» смерть. Смерть без війни, без посухи чи потопу, чи іншого стихійного лиха. Вона спустошила села й хутори. Смерть мала ім‘я – голод. Голод. Яке це слово коротеньке, але скільки воно приносить горя. Кожна людина похилого віку, коли чує слово «голод» жахається. Адже ці люди знають, що це таке. Пережити період голоду – це майже те саме, що пережити смертний вирок. Багатьом мільйонам людей на Україні цей вирок було винесено в 1933 році.
Як же можна було вижити, коли вхаті ні зернинки, ні крупинки. Люди їли, що бачили: тварин, рослин, гнилу картоплю. Важка фізична мука падала наплечі людей – безсилля, що-небудь зробити. А якою ж була моральна? Напевне, моральна мука була ще важчою.

Одне на двох -


на все життя

11 березня 1989 року в „Житті Теофіпольщини” (колишня назва -„Червона зірка”) був опублікований документальний нарис „Життя, наче зірки спалах”.
У ньому розповідалося про коротке, але яскраве життя простого кунчанського хлопця, випускника Рязанського повітряно-десантного командного училища Григорія Васильовича Попружного. Загинув він у неповних двадцять чотири, виконуючи військовий обов’язок у далекому Афганістані. А мав же ступити на рушничок щастя. Вже й вінчальні обручки чекали молодят, у березні та квітні 1980-го лейтенанту пропонували йти у відпустку.
Автору цієї давньої публікації разом з ветераном освітянської ниви, невтомним ентузіастом добрих справ Андрієм Костянтиновичем Ковальчуком не так давно вдалося поспілкуватися із Раїсою Володимирівною Барболюк - саме отою зоряною нареченою загиблого молодого офіцера. Спроби вийти на відкритий діалог із нею здійснювалися і раніше, тридцять років тому. І чимало разів - у недалекому минулому. Однак щоразу уникала вона розмови про особисте, інтимне. Бо час і досі не загоїв у її серці рану. Бо ніяк не змогла і не може змиритися із непоправною втратою коханого хлопця.