Одне на двох -
на все життя
11 березня 1989 року в „Житті Теофіпольщини” (колишня назва -„Червона зірка”) був опублікований документальний нарис „Життя, наче зірки спалах”.
У ньому розповідалося про коротке, але яскраве життя простого кунчанського хлопця, випускника Рязанського повітряно-десантного командного училища Григорія Васильовича Попружного. Загинув він у неповних двадцять чотири, виконуючи військовий обов’язок у далекому Афганістані. А мав же ступити на рушничок щастя. Вже й вінчальні обручки чекали молодят, у березні та квітні 1980-го лейтенанту пропонували йти у відпустку.
Автору цієї давньої публікації разом з ветераном освітянської ниви, невтомним ентузіастом добрих справ Андрієм Костянтиновичем Ковальчуком не так давно вдалося поспілкуватися із Раїсою Володимирівною Барболюк - саме отою зоряною нареченою загиблого молодого офіцера. Спроби вийти на відкритий діалог із нею здійснювалися і раніше, тридцять років тому. І чимало разів - у недалекому минулому. Однак щоразу уникала вона розмови про особисте, інтимне. Бо час і досі не загоїв у її серці рану. Бо ніяк не змогла і не може змиритися із непоправною втратою коханого хлопця.
Слушна нагода повести мову про досі невідоме випала тоді, коли Раїса Володимирівна наприкінці минулого року завітала в гості до сестри Світлани. Перебувала в рідній Кунчі недовго, лише кілька днів, але встигла зустрітися із багатьма дорогими людьми, серед яких колишній класний керівник А.К.Ковальчук. Вони разом запалили свічу Пам’яті та поклали вінок до погруддя лейтенанту Григорію Попружному - колишньому випускнику першої райцентрівської загальноосвітньої школи. І на кунчанське кладовище до могили Гриші Рая приходила. Із вінком та плачем Ярославни.
А невдовзі із російського міста Сосновий Бір Ленінградської області (саме так, Ленінградської, в сусідній Україні державі область не перейменована) в Теофіполь надійшло два листи. То - відгуки Р. В. Барболюк на прохання Андрія Костянтиновича, а також автора цих рядків розповісти про своє життя-буття, згадати минуле, про дружбу двох однокласників, яка переросла у воістину сосюрівське почуття „Так ніхто не кохав!”
До першого листа невеличкий коментар. Раїса, як і Григорій, - свідок та учасник бойових дій в Афганістані. У вогненне пекло пішла майже відразу по закінченню Кам’янець-Подільського медичного училища. Причому, здійснити такий крок у житті вирішила добровільно, звернувшись із заявою у Хмельницький обласний військкомат.
У ті далекі роки коханого в живих вже не було. Тож ставила собі за мету - пройти його бойовими дорогами, хоч на деякий період не згадувати того, що трапилося. Та не змогла й до сьогодні.
Раїса Барболюк: „Мої почуття і спогади залишилися недоторканими
і прекрасними”
Я уже кілька разів пробувала щось писати, але ніяк не виходило. Не знаю, що писати. Не вмію. Та й не заслуговую того, аби про мне щось писали. А про Афганістан - у загальних рисах, небагатослівно. Гадаю, буде зрозуміло. Що то за місцевість і яке там життя.
Гарнізони прокидаються рано. Люди прагнуть використати світлі і прохолодні години, бо згодом усе „ціпеніє” від спеки. В безжалісному яскравому сонячному світлі все здається мертвим. Уже в травні зелена трава стає коричневою. Неначе привиди, ходять у паранджах жінки. Духанщики (тутешні продавці), як павуки здобич, терпеливо вичікують чужих покупців. Діти тут завжди замурзані та нахабні. Поранені афганці - дуже нетерпеливі і крикливі.
Найбільше хочеться десь заховатися від тієї спеки. Навіть сонце, коли перевалюється за гори і догоряє уже десь внизу, здається, шукає місця, де тихо з гір тече холодна річка.
А червоні сонячні промінці недовго жевріють, дуже швидко гаснуть і ще швидше настає ніч. А разом з нею приходять тривожні передчуття чогось не передбачуваного. І, звичайно, страху смерті, і суму. І передусім, спогадів...
Пам’ять... Вона пройшла зі мною не один десяток років. І навіть тепер, через багато весен і зим, мої почуття та спогади - глибокі та світлі, не перемололись в осколках буття, а, навпаки, залишилися недоторканими і такими ж, як і раніше, прекрасними. Так і я живу в чеканні (когось, чогось).
А роки йдуть. Робота, друзі. Зустрічі. Так пробігла весна життя, протекла, як потічок, задзвенівши від подиху прекрасної пори року. Наче ясне сонечко, що освітлює небо, пропливає моє літо. І, як холодний вранішній туман, підкрадається до мене вже осінь. А в моїх скронях і сьогодні одне і те ж ім’я, одні і ті ж слова, звуки, жести.
В Афганістані я працювала в хірургічному відділенні госпіталю Пули - Хумрійського військового гарнізону. Хворих було небагато, а все поранені, поранені, поранені. Вихідних майже щотижня ніхто не надавав (за два роки бойової медичної служби). Трудилися вдень і вночі, коли як доводилося. На перший погляд, здавалося б, надійна охорона госпіталю, але таке відчуття, що в будь-яку хвилину можуть вистрелити впритул. Тут, у гарячій точці планети, постійно поруч вибухали міни й гранати, горіла земля, замовкало навіки чиєсь життя, а чимало людей ми рятували. Слава Богу, до нас не дійшло.
Тим, хто потрапляв у наш госпіталь, дуже часто лікарі вливали донорську кров. Я ніскільки не шкодувала і своєї. І якщо виникала необхідність, завжди йшла на поміч постраждалим.
Кохання чисте, як вранішня роса
І невеличка передмова до другого листа, в якому Р.В. Барболюк відповідає на окремі запитання журналіста. Все правильно, на окремі. На усі відразу не відповіла. Конкретніше і відвертіше розповіла про своє життя вже із Соснового Бору, де нині проживає і працює в міській лікарні.
Із Григорієм вони однолітки. Першого січня цього року цього року жінка відзначила солідне 55- річчя. Дата народження однокласника - 24 квітня.
- Раїсо Володимирівно, наскільки мені відомо, батьківська хата Гриші була під житніми сніпками, глинобитна, його тато й мама не обділяли любов’ю свого сина. Які спогади викликає у вас крилатий вислів, „Як побачу рідну хату...?”
- У Кунчі мешкає тепер старша сестра. У нас із нею була тільки мама. Про батька не знаю нічого. Ніколи про нього у неньки не запитувала. Я лише безмежно вдячна їй за те, що я народилася. Жили бідно в маленькій оселі, але завжди наповненій людьми, радістю, піснями. Матуся дуже гарно в’язала і вишивала, до неї приходили учитися не лише жінки, а й дівчатка. Дружба окрилювала всіх.
Навчалась у школі, закінчила в Кам’янці медучилище. А в Хмельницькому проходила курси по анестезіології та реанімації. Ось саме тоді прибігав Гриша на побачення із Кунчі. Він перебував у селі на канікулах після закінчення четвертого курсу військового навчального закладу.
- Прибігав? Майже 100 кілометрів „одинадцятим номером”?
- Все так і було. Якось почула розповідь свого колишнього вчителя Андрія Костянтиновича. Одного разу зустрів він Гришу біля Теофіпольського ставу. Довідався про неймовірне, але очевидне: ввечері вирушав той мандрівник у далеку дорогу, а як розвиднювалося, - вже встиг скупатися у цій водоймі.
-Ви проживаєте далеко від рідних місць. Вочевидь, нечаста дорога додому?
- У рідне село я приїжджала і приїжджаю щороку. І завжди буваю у святих місцях - біля могил рідних, близьких, знайомих. Григорій у тому числі рахується завжди та обов’язково. А тепер і в Теофіполі.
- У кожної людини молодість має свої пісні. З чого почалася ваша ота перша, ні з чим не зрівняна, лебедина пісня про кохання?
-Як добре, що крім звичайного плину життя, є ще поєднання обставин, які передбачити неможливо. Я навіть не могла собі уявити, що лише одна неочікувана зустріч на „чужому” весіллі (куди ми з Гришею були запрошені) змінить мене і все навкруг мене. Обмінявшись лише кількома словами і поглядом, він тихо і спокійно підійшов до мене. Невеличкі промінці світла падали на нас від вікна і прямо на його простягнуту руку, яка наче пророче сповіщала про щось надзвичайно важливе і трепетно поєдналась із моєю. З того часу, з тих хвилин у душі моїй немов надломилась якась невидима струна, а очі осяяло якесь внутрішнє світло. Так розпочалося наше взаємне, нове знайомство.
Він був із свого життя, а я - із свого. Хоча і знали одне одного давно, ще з дитинства, іскра взаємних відносин, взаємного почуття виникла тільки тоді, коли він закінчив третій курс військового закладу. І лише після отієї та згодом інших зустрічей ми зрозуміли, як мало, о, як мало було тих хвилюючих і прекрасних днів, годин, хвилин у житті. Як мало іноді нелегкого життя переживали не разом. Врешті, як мало, дуже мало, було нашого кохання.
Канікули закінчились і Григорій поїхав у Рязань. Після зустрічей цих, без перебільшення пишу, я ще довго не могла зібрати себе, не знала, як бути далі, не могла спати. Він, тільки він стояв перед моїми очима - високий, стрункий, підтягнутий, самовпевнений, розумний, сильний, добрий і коханий. Таким він був тоді, таким і залишився назавжди. До нинішнього дня від тих спогадів віє тихим і теплим вітерцем. І хочеться, аби все повторилося знову і знову. Але, але…
- Раю, мені відомо, що в шкільні роки Григорій був заповзятий у навчанні, спорті, праці, а до дівчат ставився сором’язливо, постійно зберігав при спілкуванні, так би мовити, нейтралітет. Як же ви зуміли підкорити його серце?
- Мене найбільше вражало те, що знаючи Гришу чимало років, я його ніколи не знала до зустрічі зі мною таким ніжним, добрим, люблячим. Він завжди дарував квіти, сувеніри, книги і навіть „конверти” (10 крб.). Як сам висловлювався до мене. Він повернувся на 180 градусів. Для нього це було нелегко.
Коли я знаходжуся одна, в тиші, то часто подумки звертаюся в минуле, знову і знову згадую все до найменших дрібниць, хороше і погане, які траплялися в моєму житті. Повірте, у стосунках між нами про погане навіть не думається, було тільки прекрасне майбутнє. Лише пізніше я зрозуміла, що оті трішки більше два роки виявилися одними з кращих на життєвому шляху. Як добре і гарно все починалося і як страшно закінчилося.
-Від усього щирого серця я вам співчуваю...
- Деякий час я жила в якомусь тупому і задерев’янілому жасі. Були періоди, коли мені здавалося, що загубила все і назавжди, втратила останні залишки земного тяжіння та рівноваги. Була безпомічність і непристосованість до звичного життя, все перевернулося в одночасі. Відчувала незахищеність душі і серця, почувалася дуже важко. Якби саме тоді хтось зміг заглянути в мою душу, то побачив би в ній лише одні спогади. В той час вона розривалась навіть не навпіл. На дрібні осколки. Ятрили запитання: що робити, як жити далі? Залишалася я одна і стала ніким - і не жінка, і не вдова.
А життя продовжувалось, жити потрібно було майбутнім. І в знак вічної пам’яті про Гришу я поїхала в Афганістан.
-Кажуть, що час і робота лікують.
- Саме так. Я чекала. І як тільки щось по-новому розпочиналось у моєму житті, то оця тоненька смужка прекрасного минулого, котра червоною стрічкою пройшла через мене, одразу давала знак того, що вона не в’янула, не спала. Вона навіть не дрімала, одразу ж прокидалась і розгорялась з такою силою, що погасити її було неможливо. Бо залишився він у моєму серці назавжди, як прекрасна, душевнотрепетна мелодія. Із пам’яті світлої неможливо стерти ті дні щастя, що були разом з нами. Ще й до сьогодні я порівнюю багатьох чоловіків, хлопців із Гришею. Таких, як він, не знайшла. Можливо, саме й тому, моє сімейне життя не склалося, як належить, як хотілося.
- Сердечне спасибі вам, Раїсо Володимирівно, за дуже хвилюючу, щиру, щемливу сповідь. За моєї більш як тридцятирічної журналістської праці вести таке інтерв’ю мені випало вперше. І вибачте, що серце ваше розтривожили.
- І вам велике спасибі, моєму колишньому вчителю Андрієві Костянтиновичу Ковальчуку низький уклін за те, що ви зробили і продовжуєте робити для увіковічнення пам’яті героя афганської війни.
Тадеуш ОСТРОВСЬКИЙ, журналіст
(Газета «Життя Теофіпольщини» № 57-58
від 22 липня 2011 року).
P.S. Життя і долі. Долі і життя. У кожного вони свої і якось не схожі. Так воно було і в Раїси Володимирівни Барболюк, яка 21 листопада 2013 року відійшла у потойбічні світи. Поховали її в Кунчі на сільському кладовищі.
Нехай свята земля буде їй легким пухом, а людська пам’ять – вічною.
