Найтрагічніші сторінки

історії Теофіпольщини

87 років тому по Україні «гуляла» смерть. Смерть без війни, без посухи чи потопу, чи іншого стихійного лиха. Вона спустошила села й хутори. Смерть мала ім‘я – голод. Голод. Яке це слово коротеньке, але скільки воно приносить горя. Кожна людина похилого віку, коли чує слово «голод» жахається. Адже ці люди знають, що це таке. Пережити період голоду – це майже те саме, що пережити смертний вирок. Багатьом мільйонам людей на Україні цей вирок було винесено в 1933 році.
Як же можна було вижити, коли вхаті ні зернинки, ні крупинки. Люди їли, що бачили: тварин, рослин, гнилу картоплю. Важка фізична мука падала наплечі людей – безсилля, що-небудь зробити. А якою ж була моральна? Напевне, моральна мука була ще важчою.

Адже, коли у тебе ціла сім‘я і ти не знаєш чим її прогодувати? Ти знаєш, що пройде день, два, а може й більше і ціла сім‘я може вимерти з голоду. Не передати словами біль матері, яка бачить, як плачуть голодні діти і просять: «Їсти, їсти, їсти…». Для кожного це психологічно нестерпно.
Голодомор 1932 – 1933 років, викликаний штучно, забрав мільйони життів безневинних людей. В селянства відбирали все зерно, все продовольство. Цю важку кару Сталін наніс селянам України за те, що ті не хотіли вступати до колгоспів. Але хіба варта колективізація тих життів, які селянство віддало? Страшне видовище відбувалося на Україні. За день помирали сотні людей. Їх десятками ховали в одну яму. Бувало й таке, що люди йшли зі свого села на інші і помирали прямо серед дороги. Штучно викликавши голодомор, Сталін взяв на себе повноваження сказати, що ніякого голоду не було. Постраждало в роки голодомору і українськеПоділля.
В той час, у розпал голодомору 1932 – 1933 років секретар Вінницького обкому документально заявив, що голоду у Теофіпольському районі не має. Цей документ, вміщений в підручнику для 10 класу загальноосвітніх навчальних закладів Ф.Г.Турченка «Новітня Історія України. Частина перша. 1914–1939 рр.».
«Реакція секретаря Вінницького обкому КП(б)У І. Лівензона на заяву місцевих парткерівників про голод у Теофіпольському районі. 24 березня 1933 року.
Прежде всего, чрезвычайно страшно для меня то, что такой вопрос вообще всплыл. Я готов выслушать о Теофипильском районе что угодно, но только не заявление о голодании колхозников и просьбу о продовольственной помощи.
…Заявление о голодании колхозников нужно отвергнуть потому что:
1. Что это за квалификация такая? «Голодают колхозники, у которых большие семьи».
Голодают лодыри, тунеядцы, приложившие немало энергии для разложения колхозов – вырабатывавших по 30 – 40 трудодней за год. Причём, среди них есть даже такие, у которых маленькие семьи.
2. Со всей решительностью заявляю, что голодающих таких «колхозников» очень мало и мало таких потому лишь только, что сотни центнеров (пожалуй, больше чем сотни ) разбазарено колхозами для выдачи таким лодырям, рвачам, ворам.
3.Писать обкому, просить помощи и брать как базу для этого пусть дажэ голодные отдельные семьи, лодырей, разложителей колхозов, не понимая, не видя губительности этого пути. Это по меньшей мере очень странно и непонятно.
4. Только желанием замазать перед обкомом истинное положение вещей можно объяснить заявление … о том, что голодание колхозников насчитывается в 20 колхозах.
Чому ж тоді, в нашому сільському музеї на стенді був запис, що від голоду в 1932 – 1933 рр. загинуло 360 чоловік?
Сьогодні, коли голодомор в Україні 1932 – 1933 років став незаперечним фактом, така реакція посадовця, який повинен був не тільки знати становище ввірених йому людей, а й дбати про їх добробут, викликає обурення.
Колективізація в Україні – одна з найтрагічніших сторінок її історії. Протягом січня – листопада 1930 року в Україні було заготовлено 400 млн. пудів хліба. За такий же період 1931 року державні заготівлі становили 380 млн. пудів. Але цього було досягнуто в результаті знекровлення села. У багатьох селян у 1931 році вилучили все зерно, у тому числі посівний фонд. Узимку 1931/32 років голод вже стукав до селянських хат України. Фізично ослаблене селянство не могло ефективно провести посівну кампанію 1932 року.
«Червона мітла» вимітала не тільки жалюгідні рештки зерна, а й всі продукти харчування. Люди стали вмирати з голоду, а вилучення лишків все набирало сили. Колгоспна власність оголошувалась державною; хто посягав на цю власність, негайно оголошувався ворогом народу. 7 серпня 1932 року Й.Сталін власноруч написав закон про охорону соціалістичної власності, який за крадіжку колгоспної чи кооперативної власності передбачав розстріл з конфіскацією майна або позбавлення волі строком не менше 10 років з конфіскацією майна. Сучасники називали цей закон «законом про п’ять колосків». І вже на початок 33 – го за цим законом було засуджено понад 54,6 тисячі осіб, з них розстріляно 2 тисячі. Селянина, який підібрав на полі кілька колосків, одразу ж засуджували й відправляли в табори або розстрілювали – це все залежало від місцевої влади. Де голови колгоспів мали совість, то роздавали зерно людям, щоб ті могли хоч якось харчуватись.
За 5 місяців було заарештовано 30% голів колгоспів, які відмовились проводити хлібозаготівлі. На місце непокірних партія ставила нових, повністю відданих їй людей, без честі і совісті.
Масова колективізація на Теофіпольщині розпочалася у 1929 – 1930 роках. 1929 року було створено 24 колгоспи, а в 1930 – майже в усіх селах.6 березня 1930 року Шепетівська окружна газета «Шлях Жовтня» повідомляла, що в Теофіпольському районі колективізація пройшла нечуваними темпами.
Аналіз архівних матеріалів показує, що голод 1932-1933 років у селах прикордонної смуги не набув таких страшних розмірів, як в інших (щоб не просочувалася інформація про голод, злидні та смерть у Польщу).
Постановою Раднаркому УРСР були звільнені від сплати податків строком на три роки колгоспи прикордонної смуги. Вищою на 10 відсотків була і заробітна плата працюючих у порівнянні із суміжними територіями.
Під пильним контролем партійних і державних органів тут споруджувалися об’єкти оборонного призначення.
Канадські науковці в збірнику «Британські документи про Україну і великий голод 1932 – 1933 років» твердять, що смертності від голоду 1932 – 1933 років у прикордонній Хмельниччині майже не було. Чому ж у селі Волиця – Польова Теофіпольського району, який був прикордонним, померло від голоду 360 чоловік?
Звідки взялося це число, тепер важко сказати. Це число було на стенді в нашому сільському музеї, засновником якого був Іванюк Сергій Дмитрович, якого вже немає в живих. На його дані спирається І.А.Стасюк в своїй книзі «Трагічні долі репресованих теофіпольців».
Залишилися спогади людей, які пережили те лихоліття.
Грицюк Марія Миколаївна:
«На той час наша сім’я складалась з шести чоловік. Майже все пам’ятаю, хоча була дитиною. У 1933 році з нашого села завдяки голові сільради Сіпаткіну і голові колгоспу Омельчуку було вивезено весь хліб. Прийшли до нас забирати продовольство. Сіпаткін був братом моєї мами. Мама каже до нього: « Що ж ти це робиш?», а він – «Мовчи, так треба». І забрали в нас все. Найбільшого розмаху голод набрав 1933 році. Боролися як могли, щоб вижити. Мій тато Микола разом з Антоном Карначом за півбуханки хліба звозили померлих на цвинтар. Потім Антон помер з голоду. Тато ходив на сусідні села (Олійники, Заруддя, Колки), носив скатерки, рушники, сорочки вишиті, щоб виміняти хоча б на якусь миску пшона чи зерна. Їли снитку, зогнилу картоплю і буряки. Всі ми ходили опухлі. Ледве вижили. Пам’ятаю, як якась баба з сусіднього села йшла і сіла в яму (там в нас була глинянка). Вона там сиділа і померла. Ми ще й ходили туди дивитися. Ще в мене була по сусідстві Мельничук Віра. Одного дня прихожу до неї, а вона лежить на подвір’ї, «калачики» їсть. Лежить висохша і не поворухнеться. Я запитую її: «Ти щось їла?». А вона: «Вчора нічого, сьогодні також, а до завтра ще дожити треба». На наступний день я бачила, як її мама несла її в рядні на плечах на цвинтар. Моя мама й питає: «А чому ти сама несеш?», а та їй: « А нащо ж має підвода під’їжджати, сама занесу». От так і помирали».
Суханюк Федір Романович:
«Мені було 11 років. Сім’я була великою. Пам’ятаю багато, бо таке не так просто забути. З хати нас вигнали, бо батько не хотів іти в колгосп. Вигнали, забрали все, хату обпечатали і дали комусь другому. Мусили вступити до колгоспу. Потім пішли до Куркіна і найняли кімнатку. Нам як і дадуть щось, то ми добре закривали кімнату, бо він все міг забрати. Пожили там, а тоді перебралися до іншої хати. Хата та була пустою, бо всі повмирали. В ній не було нічого: ні столів, ні стільчиків - порожня кімната. Я з якихось уламків деревини зробив стіл і стільці. Вижити було важко. Найнявся пасти корову у людей, за що отримував скибку хліба і склянку молока. Половину лишав вдома, а половину забирав із собою. Вже пізніше з колгоспу давали по 10 кілограм муки на кожного»..
Суханюк Лідія Трохимівна:
«В 1933 році було дуже велике горе. Назавжди закарбувалися в пам’яті страшні події 1933, хоч я була ще зовсім дитиною. Пам’ятаю, що чоловік, лежачи наобочині дороги, дуже просив їсти. Так він там і помер. Тільки-но діти вибіжать на дорогу, одразу ж біжать їсти калачики. Влітку було трішки ліпше, бо були ягоди, зелень різна, овочі, а зимою мусили шукати щось інше. Хто був заможніший, то носив на інші села подушки, рядна, одяг і міняв на їжу, щоб врятувати хоча б дітей, тому що батьки не могли дивитися на них, як вони помирають чи просять їсти. Хай такого ніхто не зазнає і нехай таке ніколи не повторюється».
Іванюк Ганна Дмитрівна:
«Мені було 10 років. Крім мене в сім’ї ще було вісім чоловік. На всіх нас була корова. Сім’я була вся опухлою і де хто навіть не міг ходити. Мій тато взяв костюм і заніс до села Олійники, щоб виміняти на щось. Проміняв його на два буряки і на один стакан пшона. Тато був майстром і ходив по селах мурувати грубки, печі. Також брали білу глину у селі Строки на возик і возили по селах, щоб що не будь виміняти. А ще тато ладив горщики людям (в’язав їх дротом), бо тоді не було їх де купити. Так ми вижили. Були в нас сусіди Морозюки. В них забрали корову, а їх в сім’ї – сім душ. Троє померло: дві дівчини і хлопець. Згодом помер і батько. Як помирав, то дуже просив їсти. Нікому в цілому світі не бажаю такого».
Супрунюк Дмитро Тарасович:
«У нашому селі померло з голоду у 1933 році дуже багато людей. Але голод почався ще в 1932році. В 1933 люди ходили опухлі, ніби водою налиті, немов їм насосом повітря під шкіру накачали. За один день помирало по 10-14 чоловік. Люди, щоб врятуватися від голоду варили гичку, лободу, пекли з гурупи і омелясу коржі, діставали в полях гнилу, торішню картоплю і пекли пампушки. В селі була своя пекарня. Хто ходив на роботу, то давали по півбуханки хліба. А Гноївському Федору давали одну буханку хліба, бо він відвозив померлих».
Тишков Павло Іванович:
«Мені було12 років. Пам’ятаю, що голод був дуже великий. В 1932 році тим, хто ходив на роботу, давали галушки, а в 1933 році – майже нічого не давали. Мій батько десь дістав гречаної луски, намішав, поїв і помер. Від голоду помер мій дядько Місярчук Митихор. Коли приїхали забирати його на цвинтар, то забрали і тітку Місярчук Марину, яка була ще живою. Їли пастернак, лободу, калачики, кропиву. Виривали їх до стеблинки. Голод робив людей жорстокими. Один чоловік забив хлопця за яблуко, інший – чужу жінку, бо зайшла на город, щоб вирвати цибулину, потім він її закопав за городом. Згодом стали на полі рвати конюшину, то поставили сторожів. Страшно те все навіть згадувати».
Іванюк Ліза Іванівна:
«До весни 1933 року в багатьох сім’ях почали голодувати. Города садити не було чим. А хто посадив картоплю, то голодуючі вночі ходили і викопували її. Люди почали вимирати сім’ями. Що було цінніше в хаті, то ходили по селах і вимінювали на хліб, бо не було там такого страшного голоду, як у Волиці – Польовій».
Корніюк Сергій Панасович:
«В роки голодомору я був ще малим, але дуже запам’яталось як довгою стрічкою один за одним тягнулись вози, навантажені зерном. З села вивезли весь хліб. Багато людей померло».
Дишкант Федір Михайлович:
«Голод в той рік був страшний. Люди пухли. Померло багато людей в нашому селі. Від голоду померли мій батько та моя сестра. Батько помер, бо з’їв на голодний шлунок кусочок хліба, а сестра померла від того, що наїлась трави. Я нікому не бажаю такого лиха.»
Невимовною тугою також пронизані спогади Козак Антоніни Макарівни, Ярощук Надії Несторівни, Федонюк Марії Тимофіївни, Супрунюк Христі Пилипівни, Кратасюк Євгени Антонівни, Рижої Марії Матвіївни,Олійник Анастасії Михайлівни і інших людей, які пережили голодомор.
Про голодні 1932 – 1933 рр. і про голод в селі Волиця – Польова пам’ятають старожили сусідніх сіл.
Ящук Марія Сильвестрівна, с.Олійники:
«Голод є голод. Від нього врятуватись дуже важко. Зловісну роль зіграли деякі так звані «активісти». Пам’ятаю, один був інвалідом, але горя багато завдав безневинним людям. Та й інші, заходили від імені комнезу в кожну хату, перекидали глечики, хоча самі, напевне, і літер всіх не знали. Бувало, піду картоплю гнилу збирати, чи колоски, то впіймають і відшмагають. В Олійниках не було такого голоду, як у Волиці – Польовій, там людям було ще важче. Ми їли що попало: лободу, коріння рослин, мишей, тварин. Був такий випадок, що жінка несла банку з олією і вона вислизнула із рук, упала на землю тай розбилась. Люди, які це бачили, кинулись до землі і почали їсти землю, на якій була розлита олія. Це було дуже страшно»..
Жителька с. Колки Конобчук Марія Андріївна:
«Мені було 6 років, коли був цей страшний час для України. Я кажу до мами: «Я їсти хочу». Мама піде на город, нарве лободи і зварить нам борщ. Літом рвали з глоду листя, сушили його на грубці. Мама терла його, пересівала через решето і пекла пампушки. Коли розцвітала акація, то їли її цвіт. Одного разу бачила, як ішли люди незнайомі і припадали до землі, щоб гризти буряки».
Романюк Сергій Михайлович, с. Волиця:
«В нас в селі в ті роки великого голоду не було, а в с. Волиця – Польова був великий голод, багато людей повмирало. В Волиці-Польовій багато було господарів – заможних селян. Вони мали багато землі, худоби і не хотіли вступати в колгосп. До нас в село часто приходили просити продуктів жителі Волиці-Польової. Люди допомагали, хто чим міг».
Киричук Іван Іванович:
«Жив я у селі Заруддя. Вижити було важко, але вижив. Важко було дивитися на все те, що коїлося довкола. Навкруги ходили опухлі люди і просили їсти. Приходили і з інших сіл, в тому числі і з Волиці-Польової. Йшли, щоб бодай виміняти хоча б що – небудь. Пам’ятаю, що була жінка, в якої була ще грудна дитина. Жінка померла, а дитина мучилася, плакала, повзала в матері по грудях та й сама померла з голоду».
Мартинюк Ольга Феодосіївна:
«Я народилася в 1926 році у селі Криворудка. Моя мама працювала нанормі, а тато день і ніч трудився біля молота, був ковалем. Коли розпочався голод, мама і тато їли в колгоспі, бо були колгоспниками. Варили їм два рази на день суп. Нам мама приносила пайок, який заробляла за день. Важко нам було. Особливо було важко батькам бачити, як недоїдають їхні діти. Наше село голод сильно не зачепив. Від голоду люди не пухли і не помирали. Мама забрала і відгодувала трьох сиріт, які були вже присмерті. Також допомагали їжею і односельці. Носили килими у Пузирки, міняли на пшоно. Приходили до нашого села люди з Трусилівки, Волиці-Польової. Найбільше йшли з Волиці-Польової. Хто міг, той і допомагав їм вижити. Нас у сім’ї було четверо, допомагали один одному. Так і дочекали кращих часів. Пізніше я вийшла заміж і пішла у невістки у Волицю-Польову. Життя тут налагодилося, але ще довго не було чути веселощів і сміху. Мене оточує ласка та любов від рідних. Я бажаю не бачити нікому й ніколи такого тяжкого і болісного життя».
На підставі свідчень жителів сусідніх з Волице-Польовою сіл Олійники, Колки, Волиця, Заруддя, Криворудка, а також з розповідей старожилів сіл Гальчинці, Ільківці, самого Теофіполя можна зробити висновок, що голод в селах Теофіпольського району був, але не в таких масштабах як у Волиці-Польовій.
Досліджуючи це питання, ми спирались на спогади очевидців. Можна було б порівняти статистичні дані переписів населення, але серед істориків є думка, що вони були свідомо завищені, а людей, які проводили перепис в ті роки було знищено.
І. А. Стасюк в книзі «Трагічні долі репресованих теофіпольців» писав: «Хоч у прикордонних районах менше викачували з колгоспів хліб, проте голод охопив і Теофіпольський район, бо було забрано в державні засіки більше 60% зерна. Зібрати дані, скільки померло від голоду по кожному селу не вдалося, проте встановлено, що у селах, віддалених від кордону, померло багато людей. Як свідчать очевидці, лише в селі Волиці-Польовій померло від голоду 360 чоловік.
30 червня 1933 року начальник Теофіпольського відділення ДПУ надіслав начальнику Вінницького обласного управління ДПУ «Доповідну записку про політичний стан у Теофіпольському районі, в якій повідомляв, що у 28 селах району люди голодують, чимало з них опухло. У колгоспі с. Рідка, як зазначається у цьому документі, 70 сімей і всі голодують, харчуються в основному лободою і гірчичними рослинами. Опухло 20 сімей. За останній місяць померло 8 чоловік, переважно старики і діти. Від голоду потерпає 82 сім’ї одноосібників, з яких 25 – у вкрай важкому стані, опухли. У колгоспі «Червоний плугатар» с. Поляхове голодує 58 сімей, у 25 сім’ях є опухлі. Серед одноосібників половина сімей голодує. У Кузьминцях голодує 22 сім’ї, одна опухла. У Колках голодує 10 сімей, один одноосібник помер від голоду, в Лютарівці голодує 12 сімей, в Ординцях – 7. У Малому Лазучині опухло від голоду 34 чоловіка, в Котюржинцях голодує 50 сімей, там опухло 24 чоловіка. У селі Коров’є голодує 33 сім’ї, а в 9 сім’ях опухлі. У Василівці 14 сімей опухло. У селі Святець голодує 150 сімей, в Лисогірці – 61, в Мар’янівці – 25, Немиринцях – 15 сімей.
Така скупа статистика голодомору на Теофіпольщині зафіксована лише водному документі.»
У Волиці-Польовій, спираючись на спогади очевидців, можна зробити висновок, що голодувала кожна сім’я. Від голоду померло 360 чоловік, а Гноївський Яків Микитович, Дишкант Федір Михайлович, коли ще були живі, в своїх розповідях наводили число 380-400 чоловік. Гноївський Яків Микитович міг знати точну кількість жертв голодомору, бо його батько і Гноївський Федір, який згадується в спогадах, що він відвозив померлих на цвинтар, були братами. Гноївський Федір, відвозячи померлих, напевно, вів підрахунок і точне число жертв голодомору міг знати його племінник. Чому ж так сталося, що Волиця-Польова стала селом, яке найбільш постраждало в Теофіпольському районі від голодомору 1932 – 1933 рр.?
Можливо, по-перше: голод в с. Волиця-Польова в 1932 – 1933 роках був покаранням жителів села за непокору. В селі було багато заможних селян, які були проти насильного заганяння в колгосп.
По-друге, становище в кожному селі, напевно, в якійсь мірі залежало від місцевих керівників. У Волиці-Польовій у ті важкі 1932 – 33 рр. місцеві керівники вивезли з села весь хліб.
По-третє, можливо, причиною було те, що Волиця-Польова в 1932 – 1933 роках входила до Антонінського району, який не був прикордонним.
Дуже боляче, що наше село, наш народ пережили стільки горя без війни, без стихійного лиха, в мирний час, коли все було для того, щоб голоду уникнути. У той час, як від голоду вмирали мільйони українців, влада продовжувала вивозити зерно за кордон. Також в Україні у той час на повну потужність працювали спиртзаводи, які переробляли зерно на горілку, що йшла на експорт.
Важко слухати спогади очевидців, а як же їм важко було все це пережити. Майже кожен спогад закінчується словами: «Не дай Боже, щоб колись таке повторилося. Нехай такого ніхто не зазнає».
Голодомор був геноцидом, карою за те, що селяни не йшли в колгоспи. Сталін наголошував, що «национальний вопрос есть по сути дела вопрос крестьянский». Тому голод був спрямований на українське селянство для придушення національного опору.
Диктатор України П. Постишев наказав звільнити з роботи за «недоліки в справі хлібозаготівель» 237 секретарів райкомів партії, 249 голів райвиконкомів, 158 керівників районних контрольних комісій, в українські села «викинули десант» з 15 тис. комуністів, готових на все заради виконання своїх завдань.
Весною 1933 року смерть селян набрала масового характеру, вимирали цілі села і райони; люди втрачали людську подобу, зустрічались випадки людоїдства. Особливо великою була смертність серед дітей. У вересні 1933 року за шкільні парти не сіло близько двох третин учнів. Зрештою влада заборонила реєструвати смертність від голоду та приховувала Голодомор від світової громадськості.
Була винищена основа нації – селянство. На місце померлих на Україну приїхали переселенці з інших республік, порушилась національна рівновага, характерна для цієї землі.
До цього часу дослідники голодомору не в змозі назвати більш – менш точну кількість жертв цього жахливого явища. Наводяться різні дані: від 5 до 10 млн. померлих від голоду.
Такі дії влади є злочином проти людяності і відповідають визначенню геноциду у Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року. На цій основі 28 листопада 2006 року за ініціативи Президента України Віктора Ющенка Верховна Рада прийняла Закон «Про Голодомор 1932 – 1933 років в Україні», яким Голодомор визнано геноцидом Українського народу.
У сучасній Україні четверту суботу листопада оголошено Днем пам’яті жертв голодомору 1932 – 1933 років.
Молодому поколінню, потрібно знати про цю трагедію, щоб не допустити такого в майбутньому. Ми повинні цінувати те, що маємо, шанувати хліб, прагнути бути добрими і милосердними, докладати всіх зусиль, щоб в Українізапанували мир і злагода.
Надія Мороз, вчитель історії
Волиця-Польовської ЗОШ І-ІІІ ступенів