6 грудня українці відзначають одне з найважливіших національних свят – День Збройних Сил України. Саме вони є на сьогодні, коли вже рік та десятий місяць триває повномасштабне вторгнення російської федерації на територію нашої суверенної, незалежної держави, безперечно, найважливішим атрибутом державності, гарантом безпеки та свободи України.
Саме наші героїчні, доблесні Збройні Сили мужньо тримають оборону, стримують шалений натиск в рази переважаючого ворога у живій силі та техніці, проводять контрнаступальні дії, крок за кроком визволяють українську землю від окупантів.
Тож наша розповідь напередодні цього справді народного свята про трьох молодих хлопців, які стали військовослужбовцями, стали на захист рідної Вітчизни. А об’єднує їх те, що вони народилися, виросли в Гальчинцях, вчилися в одному класі Гальчинецької ЗОШ І-ІІІ ступенів та закінчили її у 2019 році. У кожного з них свій шлях у житті, свої мрії та плани, та на їхню долю випала війна, страшне випробування, яке вони з честю долають.
З цієї дружної трійки Максим Солдатенко, якому 26 жовтня цього року виповнилося лише 21 рік, першим став воїном. Пішов служити строкову службу, не прослужив і півроку, а далі підписав контракт на три роки. Мама Світлана Іванівна була проти, але підтримав сина батько Василь Миколайович.
Тож, як почалася війна, був Максим бійцем 4 Ірпінської бригади Національної гвардії України. Брав участь у важких боях під Сєвєродонецьком, Лисичанськом, далі – під Бахмутом, тепер воює на Лиманському напрямку. Спочатку був старшим навідником міномета, згодом став бійцем підрозділу авіарозвідки, працює з дронами.
Що таке війна, Василь Миколайович знає, адже 26 лютого 2022 року, як доброволець, вже був на полігоні в Яворові. У 63-ій окремій механізованій бригаді тримав оборону під Снігурівкою Миколаївської області, була це «гаряча точка», прослужив вісім місяців, був комісований за станом здоров’я через давню травму коліна.
– Я, то таке, – каже, – головне, щоб Максимко наш повернувся живим-здоровим, і всі ті хлопченята, бо ж там – пекло, хоч він за два кілометри від нуля. Вони ж б’ють без перестанку, от розбили в них вже два автомобілі, а без них – ніяк. Слава Богу, що люди скинулися, переказали гроші, що допоміг нам представник Благодійного фонду сім’ї Лабазюків Сергій Ковальчук. Організував закупівлю та перевезення автомобіля з Латвії, ми його тут поварили, пофарбували і я його доставив у Краматорськ. Там ми зустрілися, приїхав Богдан Кожан, а Рома Антощук, то він дальше, та ми передали йому посилку. Бо вони ж всі друзі, однокласники. А ми щодня чекаємо, щоб дав про себе знати, щоб написав, чи хоч би побачити, що був в мережі. Дуже нам хочеться, щоб наші діти були там захищені, щоб все в них там було, щоб могли вони ту русню вибити з нашої землі.
Роман Антощук після закінчення школи працював у різних місцях, бо треба було заробляти гроші – був і в Вінниці, і в Білій Церкві, і в Польщі, і в Хмельницькому. Хоч з дитинства мріяв стати військовим. І вже 25 лютого, на другий день війни, пішов добровольцем, став бійцем 3 окремої штурмової бригади Збройних Сил України. Воював на Харківщині, під Бахмутом, тепер виконує бойові завдання в інших «гарячих точках» Донецької області. Він молодший сержант, командир відділення, ще й бойовий медик.
– Він у нас такий молодець, – каже його брат Костя, – 14 листопада йому виповнилося лише 22 роки, а він має вже три медалі – «За визволення Харківської області», Учасник бойових дій», «За оборону рідної держави». І такий він у нас, завжди каже, що все добре, що нічого йому не треба, що все в нього є. Радіємо, що він дистанційно вчиться на юриста у Вінницькому фаховому коледжі менеджменту, що здобуде вищу освіту. Тож ми віримо, що наш Рома все витримає, повернеться з перемогою, що настане на нашій українській землі мир та спокій, що ніхто, ніколи більше не посміє напасти на Україну.
Богдан Кожан після закінчення школи вступив до Хмельницького Національного Університету на факультет «біржова справа та логістика». А як почалася війна, його батько Аркадій Олександрович 26 лютого пішов добровольцем на фронт. У складі 63-ої окремої механізованої бригади боронив Правобережну Херсонщину, а далі і до сьогодні захищає рубежі країни на Лиманському напрямку. А старша сестричка Богдана Інна вже вісім років служить в Національної поліції України.
– Тож він, наш найменший син, – розказує мама Надія Олексіївна, вчителька географії Гальчинецького ліцею, – у січні наступного року йому буде 22 роки, був мені опорою, бо ж весь час в тривозі та неспокої, за всіх переживаю. І от цього літа, як він закінчив чотири курси університету, прийняв рішення піти на службу у полк спеціального призначення «Київ» Національної поліції України. Сказав, що не може стояти осторонь, коли вирішується доля нашої країни. І я, хоч як боліла моя душа, сприйняла його вибір, бо він поступив, як справжній чоловік. Він пройшов вишкіл у Дніпрі, і тепер, як оператор ударних дронів, виконує бойові завдання на Сіверському напрямку. Вірю, що збереже його Бог, і всіх бійців, і старших, і таких дітей, що перемога неодмінно буде.
Максим та Роман вже були у відпустках, приїжджали додому. І обов’язково, як до другої рідної домівки, заходили до школи. А Максим ще й подарував тренажери. Щоб хлопці тренувалися, щоб були сильними та витривалими. А Роман закликав ліцеїстів старанно вчитися, щоб одразу після школи здобути хорошу освіту.
– Ми гордимося такими нашими випускниками, як ці юнаки, – каже в.о. директора Гальчинецького ліцею Жанна Баюк, – вони ще з шкільної парти готували себе до захисту Вітчизни. Віримо у них, бо вони, такі, зовсім молоді, є взірцем партіотизму, відваги та мужності. Віримо у Збройні Сили України, підтримуємо, як можемо. Слава нашим захисникам!
Галина Тебенько
