28 липня мине вже вісім місяців, як не стало ще одного Героя, мого дорогого сина Володимира Савчука. Він, як і сотні тисяч хлопців, чиїхось синів, відав своє молоде життя за Україну, за мир у світі. Його останній бій закінчився на високій ноті, з Україною в серці. Він пішов з честю, гідно, як мужній син свого великого народу.

Вова був справжнім патріотом своєї держави, вірним військовій присязі. Він був дуже доброю, відважною, мужньою, чесною та чуйною людиною. Він мав багато друзів, які його поважали, мав гарну сім’ю.

Народився Володя 24 листопада 1989 року у Рівному. Середню освіту здобув у Теофіпольській ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1. Закінчив Житомирський сільськогосподарський інститут, військову кафедру закінчив у Житомирському військовому інституті імені Сергія Корольова, йому було присвоєне звання молодшого лейтенанта. Його життя складалося успішно, жив та працював в Житомирі, одружився, з дружиною виховували сина. Так все перекреслила ця страшна війна.

17 лютого 2023 року мої обоє сини, старший Володимир та менший Віталій, військовослужбовець, офіцер, звернулися до нашого 8-ого відділу Хмельницького районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки щодо потенційної можливості мобілізації Володимира до в/ч А6175. Бо тут служить Віталій. При цьому начальником відділу Василем Кубіним та працівником відділу Віталієм Подчинюком їм була надана завідома неправдива інформація та вчинені неправомірні дії. Мій син, молодший лейтенант Володимир Савчук на військовому обліку у цьому відділі ТЦК не перебував. Жодних військово-облікових документів, в тому числі медичних, на нього у цьому закладі не було. Зі слів цих офіцерів, мій син був проінформований, що призвати безпосередньо у цю військову частину неможливо, для цього потрібно пройти відповідну підготовку в навчальних центрах ЗСУ. Але про це йому повідомили після того, коли за дві години(!) він пройшов ВЛК, підписав відповідні документи. В той час, коли мого сина відправили на перепідготовку до Львівської Національної Академії сухопутних військ, 8-ий відділ призиває без перепідготовки іншу особу до в/ч А 6175. Панове офіцери, де ваша честь, де ваша совість? Ви давали присягу на вірність українському народові бути чесними та справедливими! А ви просто хапнули мого сина, бо вам треба було виконати план по офіцерах!

Хочу сказати і таке: офіцери ТЦК поводять себе зверхньо, обзивають людей нецензурними словами, підробляють документи. Служать обмежено придатні, з купленими групами, важко назвати мені їх офіцерами. У ТЦК мають працювати люди, які ціною власного життя, які ціною власного життя, кров’ю, потом, без бабла, довели, що ця земля для них – понад усе!

Мій син добровільно прийшов, і щоб з ним так поступили, це нечесно і несправедливо. Але пам’ятайте, закон бумеранга ніхто не відміняв, всім все вернеться. І, до речі, чому Віталій Подчинюк, з другою групою інвалідності працює у відділі ТЦК, я не думаю, що він цю інвалідність заробив в ЗСУ, чи на війні, можливо, він і не служив ніколи. Хіба такі люди повинні працювати в ТЦК? І ви, пане комісаре, при зустрічах зі мною неодноразово обіцяли, що будете прощатися з таким офіцером. Я все ще надіюсь на вашу порядність, якщо вона у вас залишилася.

І це мій біль, я не хочу, щоб з кимось подібне ще повторилось.

Пройшовши навчання в Академії сухопутних військ, Володя був направлений в Запорізьку область, призначений на посаду командира групи спецпризначення 71-у окрему єгерську бригаду десантно-штурмових військ. Служив добросовісно, сумлінно виконував обов’язки командира, за що отримав звання лейтенанта.

28 листопада 2023 року мого Володі не стало. П’ять діб не спав, та після цього виводив у безпечне місце своїх бійців, отримав важкі поранення. У госпіталі лікарі вісім днів та ночей боролися за нього. Та його поранення були несумісні з життям. Посмертно був нагороджений нагрудним знаком ДШВ «Завжди перші».

Сину мій, ти завжди будеш жити в наших серцях, бо Герої не вмирають! Світла та вічна тобі пам’ять, наш Герою! Ти гордість нашого роду! Пишалась та пишатимусь тобою!

Дякую всім, хто розділив горе нашої родини, хто підтримав нас. Дякую за добрі слова про нього, за щирі співчуття.

Ось що згадує про нашого сина його перша вчителька Наталія Олександрівна Максимчук:

– Про Володю Савчука, мого учня, згадую лише найкраще. Був добрим, розумним, вихованим. Я завжди ним пишалася, дякувала батькам. Та важка та страшна доля лягла на плечі нашим дітям, нашій країні. Дуже боляче усвідомлювати, що Володі вже немає. Вічна слава Герою!

А такий лист нам прислав побратим Володі Андрій Бояр:

– Царство Небесне тобі, братику! Щирі співчуття родині та близьким! Хочу, щоб знали всі! Він був і буде кращим з кращих!

Володимир Олександрович Савчук увійшов у 71ОЄБР СП ДШВ, зайнявши посаду командира відділення. Впродовж проходження військової служби отримав бездоганний авторитет серед побратимів та керівництва підрозділу. Своїми діями, стараннями та постійним вдосконаленням своїх професійних вмінь та навичок на власному прикладі доводив, яким має бути справжній Український патріот та Офіцер! Своє офіцерське звання та тяжку ношу офіцера та командира ніс з усією відповідальністю та стійкістю. Неодноразово брав участь у корегуванні плану оборони довірених йому рубежів, постійно брав участь в штурмових групах, був там одним з перших.

Особисто для мене, я знайшов брата, на якого завжди міг покластися, з яким завжди можна було поспілкуватися та знайти певне рішення в нелегкій справі оборони України. Рідним та близьким я ніколи не перестану говорити слова подяки за виховання справжнього взірця, чоловіка, офіцера, побратима, брата!

Вічна пам’ять «Саві», низький уклін батькам, дружині. За мир на українській землі він віддав своє життя. Слава Герою!

Ніколи не перестане боліти моя душа, бо так рано відійшов у засвіти, віддав своє молоде життя за Вітчизну. Йому було лише 34. Може, інакша доля йому судилася б…

Любов Савчук, мама Героя, селище Теофіполь