Погода

Єдність робить нас непереможними

22 січня Україна відзначила День Соборності – 103 річницю возз’єднання Західно-Української Народної Республіки та Української Народної Республіки. Ця подія була знаковою для українського державотворення. Адже соборність – це об’єднання в одне державне ціле всіх земель, заселених конкретною нацією на суцільній території, це духовна консолідація всіх жителів держави, згуртованість громадян, незалежно від їхньої національності. Соборність невід-дільна від державності, суверенітету і реальної незалежності народу – фундаменту для побудови демократичної держави. Сьогодні, коли восьмий рік триває російсько-українська війна, Україна продовжує боротьбу за соборність та незалежність. Тому соборність залишається головним національним завданням.


Вже стало багаторічною традицією, що в цей день на містку через річечку Жердь, між селами Лисогірка та Осники, на межі Хмельницької та Тернопільської областей зустрічаються делегації Теофіпольщини та Лановеччини. Як символ єднання Сходу та Заходу, як символ неподільності України. Цьогоріч ця зустріч відбулася напередодні, 21 січня, участь у святкових заходах взяла голова Хмельницької обласної ради Віолета Лабазюк зі своїм заступником Тетяною Зеленко. До речі, ще ніколи жодний голова обласної ради не брав участь в спільних урочистостях Теофіпольщини-Лановеччини, а Віолета Олександрівна знайшла для цього час.

ВУСА.
БОРОДА.
ДЗЕРКАЛО…

Понад півстоліття назад я служив строкову на військово-морському флоті колишнього Союзу РСР. Були тоді серед матросів хлопці різних народностей зі своїми національними звичаями та уподобаннями. Особливо вирізнялися представники з Грузії, Вірменії, Азербайджану, Осетії та деяких інших регіонів, які полюбляли ще до служби носити вуса. Для підтвердження цього навіть показували свої колишні післяшкільні фотографії. І це все для того, аби старші командири дозволили їм завести й носити хоча б скромненькі вуса, бо ж то їхня, мовляв, національна гордість. Командування здебільшого виконувало прохання матросів десь наприкінці другого року їхньої служби, але при умові, що ти постійно будеш відмінником бойової і політичної підготовки, будеш взірцем для молодого поповнення особового складу. І, чи не головне, чи будуть ті вуса охайними і… чи пасуватимуть тобі. Аби вони не були такими «доречними», як на корові сідло для верхової їзди. Та щоб хизуватися своїм остаточним вибором, то кожен матрос мав у своєму користуванні кишенькове дзеркальце. А воно, як ми знаємо, покаже, ніколи не збреше.
Не збрешу і я, коли скажу, що не всі оті прихильники вусів захотіли їх носити, побачивши своє нове відображення в дзеркалі…

Треба просто мати


бажання

Яскравою подією культурного життя Теофіпольської громади у році, що минув, безперечно, стала прем’єра вистави за мотивами українського драматурга Михайла Старицького «За двома зайцями» театральної студії «Браво» Коров’єнського сільського клубу. Найперше цю повчальну комедію побачили жителі Коров’єго у червні минулого року, влітку захопливим сюжетом вистави та блискучою грою акторів насолодилися шанувальники театрального мистецтва у Волиці та Лисогірці. А нещодавно, на Водохреща, аматори зіграли виставу у Теофіполі, в актовій залі дитячої музичної школи. Тут відбулося і вшанування театральної студії «Браво».
Та нічого б подібного не відбулося, якби не Олена Яремко, художній керівник Коров’єнського сільського клубу. Працює тут Олена Юріївна вже три роки, до цього понад 30 років віддала роботі у Коров’єнській ЗОШ І-ІІ ступенів. Була творчим педагогом-організатором, системно займалася розбудовою учнівського самоврядування, розвитком здібностей та обдарувань школярів, усіма напрямками національного виховання, формуванням гармонійно розвиненої особистості. Та три роки тому розпочалося її нове життя, вже на культурній ниві.

Моя Україна – соборна, єдина

День 22 січня 1919 року ввійшов до національного календаря, як велике державне свято – День Соборності України. Саме тоді, на площі перед Київською Софією відбулася подія, про яку мріяли покоління українських патріотів: на волелюбному зібранні було урочисто проголошено злуку Української народної республіки і Західноукраїнської народної республіки.
В Акті злуки проголошувалося: “Однині воєдино вливаються століттями відірвані одна від одної частини Єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили, і за які вмирали кращі сини України. Однині є єдина, незалежна Українська Республіка”.

Пишається родина


і славить село

Дід Василь сидів на низькому ослінчику і теребив пальці своїх натруджених рук. Він так любить робити щоднини. Особливо ввечері та ще й зимової вітряної погоди. В оселі селянина віяло теплом і пахло густим наваристим борщем. Бо трудяга любить цю традиційну українську страву ще змолоду. А потім діставав із глибоченької тарілки запечену гречану кашу, приправлену шкварками.
Донька Раїса, наймолодша із його родоводу Одземів, підсівши до столу, де обідав батько, пильно вдивлялася на печальне обличчя. Напевно сильно тужить за своєю дружиною Галиною, її мамою. Берегиня роду уже майже три роки, як покинула білий світ. А він так любив свою супутницю життя. Прожили немало-небагато, більше шести десятків літ вкупі. Всього траплялося на його віку. Життєвий шлях був звивистим, обтяжений вічною турботою про сім’ю, особливо дітей. Звик до різних перепадів. Доля його зіткана червоними і чорними нитками, як те полотно. Особливо в першій половині п’ятдесятих.

МАЙСТЕР БУДІВЕЛЬНИХ СПРАВ
Умілості рук та кмітливості йому не позичати. Що задумав – те й змайстрував. Бо стільки літ свого дорослого життя трудився в будівельній бригаді. До теслярської справи придивлявся у маститих майстрів. Ремеслу цьому навчився в сільських умільців, які вміли все: сокирою тесати, пилкою різати, рубанком добре володіли і долотом, свердлом. На око все «стріляли» і задум, хата чи хлів, виглядали добротно, гарно, надійно. Говорили тоді у Волиця-Польовій, що й архітектурний стиль жодного разу не порушувався. Все пасувало. Вулиці оздобленими оселями рясніли, рівнялися одна до одної, а весняної пори потопали у зелених шатах садів, різнобарв’ях квітів. Що ж то за хата біля якої не палахкотять піони і гладіолуси, жоржини і хризантеми, іриси й калачики, капустелія, не пахли вечорами матіоли та чорнобривці? А під тінню яблунь чи груш у саду тулилася лавочка. Для короткочасного перепочинку господарів та гостей, перемовин про прожитий день, гарних напутніх мрій та думок.