Доля портрета
“врага народа”
До останнього свого подиху я житиму зі світлою сирітською синівською пам’яттю про свого рідненького татка-мученика, розстріляного більшовицькими катами в 1938 році за те, що любив Україну. До революції 1917 р. служив в царському Балтійському флоті на кораблі «Диана». Тато не поплив за «Авророю», а добрався на рідну землю, на Україну, і воював за її волю в 1918-1920 роках.
З дитинства, з ранньої юності я мріяв бути художником, але став архітектором-художником і вже в романтичні студентські роки в українському Львові я добре малював і свою мрію намалювати портрет тата – «врага народа», я втілив в життя: із чудом збереженої з 1916 року маленької фотографії я намалював татів портрет олівцем в матроській безкозирці з написом «Диана».
Консультували мене, світлої пам’яті, мама і всі мої старші сестрички, брати, які добре пам’ятали тата, але найкраще сестричка Сяня з дуже чутливою душею романтика, народна художниця Святця. Сестричка Сяня дуже-дуже хотіла мати його в себе в хаті, повісити на стіну на видному місці, вбрати його в найкращий рушник, вишитий нею (її дуже гарні рушники, квітчасті з золотим колоссям, були на виставці в Києві).
Але-але… Хтось мав свою святецьку «точку зору», скопійовану з антиукраїнської брехні: побувши в хаті дочки «ворога народу», зразу доніс туди, куди треба, де ретельно підтримувались «ідеальні порядки(?!), за якими й досі плачуть прихильники «русского мира» і другий вирок(!) татові було винесено: «Убрать! Враг народа». Не повинен висіти в хаті комуніста!( А чоловік сестрички, мій дуже добрий, сердечний швагро, мусів(!) бути «комуністом» - адже обіймав відповідальну посаду в колгоспі.
Вирок татові донечка, плачучи, змушена була виконати: надійно заховала його портрет подальше від злого ока, до кращих часів – аж на печі на комині, де часто в холод в гладущиках скисало молоко. Туди по сметану і добрався Мурчик – перекинув посудину на портрет, замотаний в полотно, який вже реставрації не піддавався. Десь пропала і фотографія тата…
На тому місці, де висів портрет, Сяня за «ворога народу» наказом зверху, змушена була вивісити портрет кого-небудь із «святих» членів ЦК КПРС, портрети яких аж з Хмельницького привіз її чоловік. Оскільки сестричка( художник в душі) любила все вальне (гарне) – вона не хотіла бачити в своїй хаті на стіні «старих пердунів» із ЦК, і погодилася повісити портрет Катерини Андріївни Фурцевої : «В неї вальні брови».
Ще дуже добре, що так обійшлося: ніхто з «своєю точкою зору» не доніс туди, куди треба, за образу простою колгоспницею пердунів із ЦК КПРС.
Колись нас, дітей, юнаків «вчили» не так, як треба, не нашої української історії, а «общую» міфічну «старшого брата», набагато молодшого від нас; колись нас, школярів, на Великдень, на Різдво не підпускали навіть до церкви; колись нам в школі ставили в приклад якогось Павлика Морозова, який зрадив свого батька, зрікся його. Так ще довго-довго «вчили» українських дітей. А після таких, так званих «знань» доросла людина, колгоспник чи робітник, немає ні аргументів, ні правдивих історичних фактів, - вона говорить мовою далекоглядної кремлівської пропагандистської антиукраїнської отрути, яка б’є по мозку, і видає все за завчені «своєї точки зору(!?). Таке чути ще й досі. І ворог добився свого – аплодує наївним хохлам.
О, наша українська Правдонька! Скільки віків вона була в московському заперті (?!). Тепер, в наш український час, вона живе 30 років на Волі, і міцно стоїть на трьох основних фундаментальних опорах: на героїчно-трагічній нашій українській історії з правдивими достовірними історичними фактами, на міцній генетичній пам’яті української нації і на живій історії – розповідях свідків, Патріотів України, Борців за її незалежність, за її Волю. А ще вона, і моя та Правдонька, в моїх глибоких чистих патріотичних почуттях!
«У мене правда власна, не чужа.
І я її сприймаю, як погорду:
сам Бог вкладе до рук моїх ножа,
щоб прохромити ним вороже горло!..
Микола Петренко
Малюючи портрет тата, я пильно вдивлявся в його, як казала сестричка Сяня, великі карі добрі очі, декілька разів поправляв зіниці, направляючи їх на себе, на мої очі, додав ще, відсутні на фото бліки. І коли все стало на місця – як засвітились татові очі, які я пам’ятаю і донині як вони дивились на мене(!), його вже дорослого сина,найменшого, останнього, 13-го в їх багатодітній дружній сімейці( а виросло нас восьмеро). Тішились всі портретом тата. Скільки було спогадів про його, мамину і нашу сирітську долю!
У криваві покоси українців в 1937-1938 роках холодний свинець московського більшовицького ката застряг в гарячому люблячому серці тата – Борця за Волю його милої України, і скляна пелена на віки вічні закрила ті його великі карі очі…
А був би той портрет в хаті сестрички Сяні, вбраний в її барвистий вишитий рушник і тато дивився б вже на своїх онуків, правнуків, пра-правнуків…
На щастя, зберігається донині ще одна невеличка світлина тата, датована тим же 1918 роком, потріскана, жовта, підклеєна, але є пам’ятка: тато в повній матроській формі спокійно сидить на кріслі, опершись ліктем своєї лівої руки на декоративний столик з вазонком. Яким струнким рослим красенем був мій рідненький татко! Тоді йому було 26 років.
Прошу редакцію нашої дорогої газети помістити його світлину – хай би він з тою газетою відвідав свій рідний Святець, другі села свого рідного Подільського краю, подивився б своїми великими карими очима на церкви, побудовані за проектами його найменшого сина…
Хай би ще таки перший і останній раз за всі минулі 84 роки (з 1937 по 2021) з нашої газети, зі своєї 105-річної світлини подивився мій тато на свій, наш прапрадідівський родинний затишний куточок в рідному селі, де господарив всього-навсього 18 років( прокляті більшовицькі московські кати вкоротили йому вік).
Хай потішиться і новою хатою – світлим просторим палациком на тому куточку, побудованого після смерті бабуні Домки (1977р) роботящими золотими рукам, світлої памяті,їхнього працьовитого онука Володимира. І того палацика, бідненький, залишив своїй молодій донечці – вдові і свого сирітки онука, продовжувача нашого великого, знаного в селі, роду Грицаюків-Біличів –Блюсюків…Хай там, в них і зберігається на вічні віки та світлина мого татка з нашою народною газетою і моєю згадкою в ній про долю його портрета, намальованого мною в мої щасливі студентські роки…
Хай би хтось із наших сусідів, із старших з нашого села, та й молодших, хто пам’ятає нашу велику репресовану родину, подивився на світлину того «петлюрівця»- «українського буржуазного націоналіста». Як відчайдушні хлопці УПА подібні на мого тата! Скільки їх полягло в боротьбі з одвічним ворогом – московськими кадебістськими душогубами за ту святу Воленьку рідної України!...
Вже 8 рік йде та проклята гадюча путінсько-ординська війна на українському Донбасі: вже 15 тисяч вірних «майданутих» синів України віддали найдорожче – своє життя за неї і лежать на таких молодих своїх літах в могилах, на рідній землі…
І московські попи в кадебістських рясах не хоронять таких, відвертаються від портретів тих хлопчиків, викарбуваних на гранітних плитах. Не покладуть квіточку біля тих плит вже зовсім русскоязичні продажні перевертні: Медведчук, його Оксана Марченко, Бойко, Рабінович, клоун Шуфрич, Королевська, «вчений» опезежопівець Кива і вся їхня челядь з тої 5-ї колони Москви в Україні, інші засліплені, що туляться до ніг Кремля, хрестяться, дивлячись на його червоні зірки. Яка ганьба!
Може хтось з тої челяді з інших прихильників того злого руйнівного «руського міра» ще не раз, поки живу і ще творчо працюю при чесному хлібі, стихаря, поза очі лайне сина того «петлюрівця» вже не на святецького Володьку, а з того «Львова» (?!), який захищає бандерівців – бо живе серед них(?!). Я – селянин в душі і горджусь тим, що дитина Природи, виносливий, терплячки звик і до таких укусів.
Буду закруглятися. Вже пізній вечір. Надворі розгулялася гроза… Але як мені хочеться ще більше вивільнити свою білу-білу голову від накопичених важких колючих дум, так подібних на ті затяжні дощі з буревіями, потопами….
Як мої довгі безсонні ночі…
«Вночі був дощ.
То небо говорило
Високими сльозами до землі.
Промок мій сон.
Втомилася тривога,
Думки, як хмари, душу облягли»…
Ганна Чубач
В якому «отєчестві», «общем» дурдомі ми жили(?!): діти «врагов народа» не мали права в своїй оселі повісити на стіну світлину свого тата(?!). Єдине, що залишалося нам, сиротам –зберегти ту нашу тиху невидиму світлу Пам’ять про батьків, яку вже аж ніяк пильні стражі «порядків» тої душогубної епохи чорного мороку не могли викорчувати з голови.
А коли я поступав в інститут, здавав документи, писав автобіографію – брат, каліка війни, радив мені не писати, що тато давно помер, а як було: ріс сиротою, бо тато був арештований в 1937 році, видно, десь пропав і про його подальшу долю ми нічого не знаємо і донині.
Розповідаючи щось про тата, і мама мене просила всюди мовчати, не говорити про нього, особливо про те, що він сам(!) добровільно з іншими своїми краянами, односельцями пішов захищати свою Україну – воювати за її Волю проти більшовиків в ті буремні роки, бо ще мене можуть посадити за тата.
Скоро стрілка годинника мого життя покаже на цифру 85.(!) Я був, татку, маминим і вашим «незапланованим щастям». Під таким заголовком був надрукований мій допис в нашій народній газеті «Життя Теофіпольщини» в травні 2013 року.
Я – ваш надійний Постамент! А Ви, татку, завжди були і є моїм маяком, який все моє життя освітлює мої дороги…
Я, татку, донині бачу ваші великі карі очі, намальовані мною на Вашому портреті…
Аж в 1997 році ми всі, «діти ворога народу», тато і мама, всі живі і мертві, були реабілітовані.
