Погода

Люблю тебе, газето!
Можливо хтось не повірить, але без районної газети я не уявляю свого життя. Пам’ятаю її ще з дитинства, бо її завжди передплачували мої батьки. І з великої купи періодичних видань, яку приносила листоноша у нашу хату, вони завжди першою дивилися «Червону зірку». Пізніше і я почав нею цікавитися, адже там писали про успіхи нашого колгоспу імені Шевченка, який тоді був на висоті, про передовиків виробництва. Було цікаво, адже всіх знав. І так з того часу, газета увійшла в моє життя.
Йшли роки, змінювалася газета, її творці, багатьох з яких знав і знаю особисто. Давно «Червона зірка» стала «Життям Теофіпольщини», стала цікавішою, привабливішою. То ж як я можу з нею розлучитися? Якось випадково забув передплатити її і зрозумів, що чогось ніби в квартирі не вистачає. Адже з неї черпав чимало інформації, читав новини, добрі поради. Інколи дивувався сміливості деяких авторів, які не боялися відгукуватися гостро на проблеми жителів району. Але ж інакше не може бути!

 А  БУЛО  КОЛИСЬ…

Районній газеті «Життя Теофіпольщини» ось-ось виповниться 90-ліття. Багато це чи мало? Звичайно, не зовсім багато. Адже й сотні ще нема від часу її заснування! Так що солідного її повноліття ще треба дочекатися. А поки що будемо святкувати цю ювілейну дату, котра засяяла в історичному календарі.
Яке я маю відношення до цієї газети? – запитаєте ви. Скажу: коли «Червона зірка» (таку назву вона мала колись) на початку сімдесятих років минулого століття щойно відсвяткувала своє сорокаліття, я прийшов у стіни її редакції працювати на посаді старшого літературного працівника сільськогосподарського відділу. Так що нині сповнюється відтоді якраз 50 років! Отож виходить, що для мене – це подвійний ювілей.
Зараз давайте перейдемо до конкретики. Насамперед відзначу, що редактор районного часопису сорокарічний Вадим Петрович Шептицький зустрів мене щиро, привітно. Розглянувши мої документи, якось розчаровано мовив:
-Поглянь сюди сам: сьогодні – п’ятниця, та ще й тринадцяте число місяця. Як можна приступати тобі до роботи в цій ситуації? В народі ж ходять чутки, що такі день і число не зовсім сприятливі в житті людини… Що ж мені робити з тобою?..

Планомірне знищення


українського села

І що воно виходить? Адже широко розрекламована «слугами народу» програма кінця епохи бідності перетворилася в епоху некомпетентності, бездарності і дрімучих злиднів для народу. Найбільше від цього страждають селяни. На всіх ЗМІ представники влади так забрехалися, що, напевне, вже самі вірять у те, що кажуть. Вони вихваляють свого «великого та мудрого», дивлячись постійно у свої смартфони, можливо, там закладені «темники», за якими його і славлять. Висновок двох років керівництва «слуг»:багаті в рази стали багатшими, бідні стали злиденнішими.
Якщо звернутися до світової практики, то Польщу, наприклад, із економічної кризи вивели дрібні сільськогосподарські виробники, а також малі та середні фермерські господарства.
Чому в нас такого не можна зробити? Бо у влади немає ні політичної волі, ні елементарного розуміння.

У Міжнародний день


захисту дітей

Як добре, що на Теофіпольщині спостерігається спад захворюваності на COVID-19, тож стало можливим послаблення карантинних заходів аж до проведення великих масових заходів. Тому не порушилася добра традиція 1 червня, у Міжнародний день захисту дітей, провести яскраве, барвисте свято дитинства. Його організаторами стали відділ культури та туризму Теофіпольської селищної ради, Теофіпольський центр культури та дозвілля.
Святкова програма розпочалася на центральній площі Теофіполя, де з цієї нагоди була встановлена сучасна сцена. До початку дійства свою майстерність демонстрував народний аматорський духовий оркестр Турівського сільського будинку культури під керівництвом Володимира Гуменюка.
До учасників свята, а це були делегації дітей із загальноосвітніх шкіл громади, дитячих садків з вітальними словом звернувся Теофіпольський селищний голова Михайло Тененев. Зазначив, що діти – це найцінніший скарб, Божий дар, найкраще, що може бути в житті людини, надія на світле майбутнє. Що обов’язок батьків полягає в тому, аби діти зростали у любові, раділи кожному дню свого безтурботного дитинства, мали можливість отримати знання, розкрити свої здібності та таланти. Саме для цього і потрібний сучасний якісний освітній простір. Побажав дітям незабутніх щасливих миттєвостей дитинства, здійснення їх мрій та задумів, а батькам – міцного здоров’я та благополуччя.

Свято-Михайлівський храм в Бережинцях:

від забуття до відродження

Мальовниче село Бережинці, розташоване на північному сході Теофіпольщини, має досить цікаву духовну історію. В різні періоди історії села кількість храмів змінювалася: в XVIII ст. був один храм, в ХІХ-першій чверті ХХ ст. - два, сьогодні - один.
Час появи першого храму в Бережинцях нам невідомий. Згідно церковного літопису знаємо, що наприкінці ХІХ ст. було видно місце розташування старої церкви - окопаний ровом квадрат довжиною і шириною по 16 сажнів.
Початок будівництва нового храму нам також невідомий. Знаємо, що будівництво завершилось в 1773 році. Того ж року Свято-Михайлівську церкву освятив унійний єпископ Кипріян Стецький. В 1852 р. коштом парафіян (2000 крб.), з дозволу архієпископа Волинського Арсенія, здійснили капітальну реконструкцію: добудували зі східного боку пономарню, покрили гонтом, обшили зовні та зсередини дубовими дошками, поставили на кам’яний фундамент, постелили нову підлогу та пофарбували в зелений та білий колір, а в 1861 р. на зібрані селянами 600 крб. обновили іконостас.
Свято-Михайлівська церква була збудована у формі корабля із трьома банями, які увінчували залізні позолочені хрести із променями. Висота храму становила 21 м, ширина - 8,5 м, довжина - майже 20 м. Храмову територію оточувала дерев’яна огорожа, поставлена сільським майстром Каллиником Талалайчиком на зібрані парафіянами 200 крб. в 1860 році. Праворуч при вході на територію храму стояла невеличка каплиця із іконою Спасителя. В 1900 році церкву перебудували.