А БУЛО КОЛИСЬ…
Районній газеті «Життя Теофіпольщини» ось-ось виповниться 90-ліття. Багато це чи мало? Звичайно, не зовсім багато. Адже й сотні ще нема від часу її заснування! Так що солідного її повноліття ще треба дочекатися. А поки що будемо святкувати цю ювілейну дату, котра засяяла в історичному календарі.
Яке я маю відношення до цієї газети? – запитаєте ви. Скажу: коли «Червона зірка» (таку назву вона мала колись) на початку сімдесятих років минулого століття щойно відсвяткувала своє сорокаліття, я прийшов у стіни її редакції працювати на посаді старшого літературного працівника сільськогосподарського відділу. Так що нині сповнюється відтоді якраз 50 років! Отож виходить, що для мене – це подвійний ювілей.
Зараз давайте перейдемо до конкретики. Насамперед відзначу, що редактор районного часопису сорокарічний Вадим Петрович Шептицький зустрів мене щиро, привітно. Розглянувши мої документи, якось розчаровано мовив:
-Поглянь сюди сам: сьогодні – п’ятниця, та ще й тринадцяте число місяця. Як можна приступати тобі до роботи в цій ситуації? В народі ж ходять чутки, що такі день і число не зовсім сприятливі в житті людини… Що ж мені робити з тобою?..
-То ви не хочете прийняти мене на роботу чи що? – запитую з тривогою у Вадима Петровича.
-Та ж ні – навпаки, - відповідає він мені. - Хочу, але навіть мені – такому-сякому атеїстові, чомусь тривожно на душі від отих – дня і тринадцятого числа… Тому давай вчинимо так: я пишу наказ про твій прийом на роботу від сьогодні, а ти приступиш до праці в понеділок. Ой, ні! Понеділок – день тяжкий. Виходь у вівторок. Нехай буде все по-людськи. Щоб потім не нарікати на життєву долю. А пропущені дні згодом надолужиш у творчих буднях.
У вівторок я прибув до свого робочого кабінету в редакції ще за кільканадцять хвилин до дев’ятої ранку. Десь до десятка людей (у тіснуватій кімнаті: приблизно метрів п’ять на п’ять) вже сиділи за столами і, напевне, чекали моменту, коли прибуде «новобранець» в моїй особі. Вадим Петрович Шептицький представив мене присутнім, наголосивши, що я не якийсь там перекотиполе, а недавній мешканець Києва, працівник видавництва ЦК Комартії України «Радянська Україна». І що переїхав на рідну Хмельниччину через сімейні обставини: старість батьків.
Після цього редактор почав представляти мені свою пишучу братію:
- Почну зліва направо. Оцей чорнявий – Андрій Степанович Рудюк - завідувач відділом партійного життя, а далі – поруч з твоїм столом – відповідальний секретар Анатолій Антонович Кушнір. Ото по центрі бачиш завідувача відділом листів і масової роботи Павла Борисовича Пасєку, а по сусідству з ним – твій начальник – завідувач сільгоспвідділом Михайло Олександрович Червоний. А ця молоденька дівчина за столом – то літературний працівник відділу партжиття Людмила Степанівна Коханець, що по сусідству тут з кореспондентом-організатором районного радіомовлення Людмилою Станіславівною Вишневською. О!Ось щойно на поріг кабінету ступили фотокореспондент Борис Петрович Глов’юк і наш шофер Володимир Андрійович Шевчук. Всім цікаво, що припливло, як мовиться, до нашого редакційного берега…
Отак познайомивши з творчим колективом, редактор повів мене до іншого кабінету, де працювали головний бухгалтер Олена Петрівна Паламарчук, коректор Віра Федорівна Гоцак і секретар-машиністка Галина Іванівна Задорожна. Коли вже виходили звідти, то зустрілись з жінкою середніх років, де В. П. Шептицький із жартівливою ноткою мовив:
- А оце наша техпрацівниця Анастасія Юхимівна Соловйова. Тож будь охайним, ніде не сміти, бо відчуєш на своїх плечах швабру.
- Не вірте! Вадим Петрович жартує, - відповідає йому в тон жінка. - Я ж зовсім не агресивна, а навпаки – добродійна.
Ось так я влився у творчий колектив Теофіпольської редакції районної газети, яка знаходилась у приміщенні нинішньої селищної ради по вулиця Небесної Сотні, 19. У ті далекі сімдесяті роки там розташовувався і райком партії. Без перебільшення скажу, що газетярі тодішнього періоду були надто працьовитими і надто відповідальними за доручену справу. Корегувала і спрямовувала їхню діяльність щотижнева летучка, де планувалась робота на кожен робочий день. А попередньо до цього розроблялись місячні й квартальні перспективні плани з висвітлення актуальних питань на сторінках районного часопису. Кожен відділ займався своїми проблемами в наявних тут галузях народного господарства.
Одночасно з цим на сторінках «Червоної зірки» публікувались матеріали критичного характеру. В них розповідалося про значні недоліки в роботі виробничих підрозділів колгоспів, підприємств, закладів народної освіти, культури і торгівлі, сфер охорони здоров’я, побутового обслуговування, правопорядку тощо. Такі матеріали друкувалися на сторінках газети під рубриками: «Гострим пером» , «Тривожний сигнал», «Лист покликав у дорогу», «Рейдова повідомляє». На всі ці публікації мали приходити відповіді про вжиті заходи щодо негайного виправлення вищезгаданих недоліків. Такі тексти друкувалися вже під рубриками: «Газета виступила. Що зроблено?», «Слідами наших виступів». Відповіді для редакції про вжиті заходи на місцях давали правління, парткоми, профкоми колгоспів, підприємств і відомств. Для цього були й терміни для відповідей - залежно від змісту критики: 5, 7, 10, 15, 20, а то й цілих 30 днів. Хто нехтував критикою в газеті, не реагував на неї, то тих запрошували на засідання бюро райкому партії, звідки, як відомо, можна було повертатися додому не тільки з партійною доганою, але й без членського квитка комуніста. Як бачимо, районна газета була не тільки колективним організатором, але й колективним вихователем.
Зрозуміло, критику люблять усі, але окрім тих, кого критикують. В цьому я переконався вже вкотре тоді, коли написав критичний матеріал в газеті про незадовільний стан ремонту сільгосптехніки до весняних польових робіт в одному з колгоспів Теофіпольщини. Голова правління того господарства (чоловік могутньої статури) якось «заштопорив» мене в райцентрівському ресторані на другому поверсі, де я вечеряв, і, якби не мої колеги, то він, будучи напідпитку, ледве не скинув мене на перший поверх. При цьому примовляв, що він мене тут і розпише, і розмалює. На мою радість все обійшлось гаразд. До речі, в подальшому в мене з тим керівником налагодились товариські стосунки. Він на пасіку навіть запрошував й медом частував.
Коли пішла мова про критику, то треба сказати, що в ті неблизькі вже для нас роки на неї надто звертали увагу й правоохоронні органи. Якщо в пресі, скажімо, був зафіксований критично-тривожний сигнал з кримінальним присмаком, то прокуратура чи міліція, без всіляких нагадувань, могли самостійно порушувати відповідне провадження. Якось так воно було.
Не можу не згадати і про тісні творчі взаємовідносини редакції зі своїми робітничо-селянськими позаштатними кореспондентами. То були активні люди різного віку, різних професій та уподобань. Але всі вони мали бажання – допомогти районним газетярам творити літопис рідної Теофіпольщини. Вони надсилали письмові повідомлення про різнобічне життя-буття своїх односельців. Це робило «Червону зірку» привабливою, читабельною. Газета виходила тричі на тиждень з понад семи чи восьмитисячним тиражем. Вона була бажаною гостею не тільки в оселях передплатників, але й виробничих ділянок колгоспів, підприємств, установ. А робсількори були в почестях і в редакції, і серед читачів газети. Влада: районна рада і райком партії – спільно з журналістами «Червоної зірки» щороку морально й матеріально відзначали своїх добровільних помічників, заохочуючи їх до подальшої творчої співпраці. І це давало позитивні результати.
Хотілося б (дуже-дуже хочеться), щоб така практика знайшла своє місце і в нинішньому житті інформаційного тижневика «Життя Теофіпольщини». Не дивлячись на те, кому підпорядкований він, хто в нього господар. Варто лише тут твердо пам’ятати, що саме з цього друкованого видання ми черпаємо достовірні факти про життя наших славних теофіпольчан. Саме в ньому ми висловлюємо свою думку з будь-якого приводу. Недарма ж тираж тижневика сягає зараз понад 3000 примірників (для нинішнього часу – навіть непогано). І це в такому невеличкому за кількістю населення регіоні. Бо ж он в сусідньому Волочиську ця цифра ледве сягає двох тисяч екземплярів. Я не буду розхвалювати редакційний колектив «Життя Теофіпольщини», але, заради справедливості, мовлю: молодці, так тримати! Кажу я це не як пересічний громадянин, а як людина з досвідом у нелегкій видавничій справі.
А звертаючись до місцевої влади нашого краю, попрошу: допомагайте своїм газетярам не тільки морально, а й трішечки матеріально. Бо ж робите ви одну спільну справу в житті людей – поширення корисної інформації серед наших земляків. І хоча ми вже в двадцять першому столітті, але давайте будемо робити дещо так, як колись було. І воно не стане помилковим. Повірте.
Володимир РУБАШЕВСЬКИЙ,
ветеран журналістики
