Лікує і її добре слово

Завжди любила писати про гарних людей. Людей, котрі випромінюють добро і милосердя, несуть позитив і хороший настрій. Поряд із ними і ти стаєш трішки добрішим.
От і сьогоднішня моя розповідь про одну таку людину.
Вона із тих, хто чи не першими вийшли на лінію вогню, ставши на наш захист від злощасної корони, від паніки і депресії, які охопили людей під час пандемії . Це – лікар-фтизіатр комунального некомерційного під-приємства «Теофіполь-ська багатопрофільна лі-карня» Лариса Миколаївна Сторожук-Борисевич.
Власне, вона і до епідемії працювала із важкими хворобами, зокрема і такою, як туберкульоз. Сьогодні ж у районного фтизіатра навантаження відчутно зросли. Вже в перші дні поширення ковіду Лариса Миколаївна очолила спеціально створену з приводу цього в лікарні мобільну групу. Що входило в обов’язки членів цієї групи? Насамперед, тестування хворих, у яких була підозра на ковід. Спочатку - буквально усіх. Сьогодні ж Лариса Миколаївна разом із медсестрою Людмилою Олександрівною Сурмою проводять тести лише пацієнтам, які вже знаходяться на стаціонарному лікуванні і у них підозрюється коронавірусна хвороба. До речі, у тандемі з Людмилою вони працюють вже не один рік, розуміють одна одну з півслова. Їх пов’язують не тільки виробничі, а й суто людські дружні стосунки.

Не буду розповідати, наскільки виснажлива сьогоднішня їхня робота – ми щодня бачимо це по телебаченню ( зокрема, і те, як працюється медикам у тих масках і костюмах). Лариса Борисевич, хоч вона і не працює в стаціонарі, теж щодня доводиться надягати своє вже звичне( звикаєш навіть до найгіршого!) так зване обмундирування. На початку пандемії, пригадує її чоловік Борис Іванович, їй доводилось в день робити подекуди до 80 тестів. Щодня буває у так званій «червоній зоні» лікарка і в ці дні, коли вірус набрав ще більшої активності, загнавши людей у жорсткий локдаун.
Погодьтеся, страшно! Чисто по-людськи і їй, мабуть, також, адже скільки колег вже перехворіли. Але Лариса Миколаївна ( і кажу це без пафосу!), залишаючись вірною клятві Гіппократа, вважає своїм обов’язком за будь яких обставин допомагати людям, рятувати їхні життя. Бо в медицину прийшла свого часу не престижу ради, а за покликом серця.
А сталось це у 1979 році по закінченні лікувального факультету Івано - Франківського медінституту. Спочатку була терапевтом у нашій райлікарні . Але із-за гострої потреби змушена була закінчити піврічні курси і перекваліфікуватись на лікаря - дерматолога. Потім було знайомство із майбутнім чоловіком, весілля і переїзд на 5 років до нього на батьківщину у Калуш Івано-Франківської області, де працювала дерматологом у шкірвендиспансері.
Лариса Миколаївна ніколи не зупиняється на досягнутому. Вона постійно слідкує за новинками медицини, поповнюючи свої знання і підвищуючи фаховий рівень. Тож коли їй запропонували по поверненню додому на Теофіпольщину посаду фтизіатра – знову поспішила на курси і ось вже майже 30 років працює на цій посаді.
Та я б сказала, що Лариса Борисевич – універсальний лікар. До неї подекуди звертаються з болячками і не по її профілю. І навіть з сусідніх районів. Друзі і колеги часом жартують, що Лариса Миколаївна по дорозі додому вилікує щонайменше двох людей, і вранці по дорозі на роботу – стільки ж. В її професіоналізмі сьогодні не засумнівався ще як жоден спеціаліст, так і жоден хворий.
А ще я б відзначила її надзвичайну людяність і порядність, чуйність і уважність до кожного свого пацієнта. Що, погодьтеся, лікує подекуди не гірше медикаментів.
Гарний лікар, як правило, більше часу проводить на роботі, ніж вдома. Тож члени його сім’ї часто бувають обділеними увагою і піклуванням. Не виняток і Лариса Миколаївна. Але вона знаходила і досі знаходить розуміння і від чоловіка Бориса Івановича, і від дітей – доньки Ірини та сина Максима. (Останні, до слова, вже дорослі і самодостатні, живуть окремо від батьків). А викроєні вихідні дні чи години намагається по максимуму використати для родини. Особливо любить проводити час із трьома своїми онуками, які часто бувають у бабусі з дідусем.
Любить Лариса (це вже ділиться чоловік) і по дому попоратись, і на кухні поекспериментувати, порадувати своїх хатніх смаколиками, разом із чоловіком у садочку та в квітнику почаклувати. А ще Миколаївні подобається подорожувати. Щоправда, тепер це вда-ється їй дуже рідко і подорожі ці більше по потребі, ніж туристичні – до доньки в Івано- Франківськ чи до сина у Тернопіль.
Як кожна жінка, не відмовиться і від шопінгу по магазинах чи походу у місцеві салони краси. Завжди зі смаком одягнена, симпатична і… така ще молода! Мабуть, ще й тому, що від природи оптимістка. А , отже й, свято вірить, що колись цей жах на ймення коронавірус минеться і ми повернемось до звичного життя. Може, варто й нам повірити лікарці, якій довіряємо своє найдорожче – здоров’я і життя?!
Людмила Довганюк,
журналістка