Погода

Люди хочуть кращих доріг, кращого життя

У природи немає поганої погоди, маємо радіти і снігу, і дощам. Але ж всім дуже хочеться ходити та їздити по гарних дорогах, без болота, вибоїн та ям. Та таких доріг в нашій громаді дуже мало. Навіть там, де дороги асфальтовані, з твердим покриттям, весною, коли тане сніг, вони стають справжнім випробуванням. Виходить, що ні пройти, ні проїхати.
Маленьке село Малі Жеребки, у глухому кутку. У суху погоду можна з села проїхати по грунтовій дорозі навпрошки до Базалії. Жорствою вона не підсипана, тож в нагоду перетворюється на суцільне місиво. Тож, аби проїхати до Михиринець, чи десь далі до Теофіполя, з села є лише одна дорога. Вона підсипана, якось ще тут можна було проїхати власним автомобілем, поїхати в справах, батькам підвезти дітей до Михиринецької ЗОШ І-ІІ ступенів. Вчиться з Малих Жеребок у школі четверо дітей. Але ж після великого снігу, як почав він танути, цією дорогою проїхати практично неможливо, особливо через долинку, під горбок перед Михиринцями. Ще молоковоз може проїхати, зробити колії ще глибшими, але ж і молоко треба зібрати, виживають люди з нього. То ж доводилося дітям йти до школи пішки, іншою дорогою, через вулицю Осадьби, а це 3,5 кілометрів. І йти треба було в рибацьких чоботах.

Наодинці з  природою

«О земле рідна! Щасливий той, хто народився в твоїй духмяній колисці. Ніколи не зазнає справжнього щастя той, хто не помічає твоєї краси. Не розуміє тебе». Пам’ятаймо ці задушевні щемні слова нашої дорогої краяночки з такою романтичною душею Галини Фесун (Галина Журба).
Так, я дуже щасливий, що народився в такій колисці. Запозичу слова поета, Пат-ріарха української літератури, мого дорогого-дорогого, на жаль, вже покійного Миколи Петренка:
«Поміж усіх народів
Я вибрав свій народ.
Я матір попросив:
Ось тут мене вроди!..»
Додаю до тих слів моєї дорогої сусідки по наших селах (Новоставці - Святець) кілька своїх ілюстрацій-малюнків, зроблених в далекому 1961 році під час проходження військових таборів м. Пирятин, що на Полтавщині.
Дивлюсь зараз на ті пожовтілі від років малюнки…І таки ніколи-ніколи не проміняв би кущик нашої калини з червоним намистом в лузі над чистеньким струмочком, чи нашу засмучену вербу з розпущеними косами над тихим ставком на екзотичні острови з пальмами серед океанів.

У нього черпаємо силу та надії


Мабуть, немає такої людини, яка не читала б з захопленням його поезії, не знала б напам’ять віршів Тараса Шевченка, не надихалася його пензлем художника. Цими днями 9-10 березня у нашій школі також проводилися виховні заходи, присвячені пам’яті Великого Кобзаря.
Бібліотекарем школи Оленою Яцюк була підготовлена книжкова виставка «Шевченко – наш. Він для усіх століть…»
Учнями нашої школи були намальовані власні картини, малюнки «Шевченко очима дітей». Під час проведення свята «І мене в сім’ї великій, в сім’ї вольній, новій…» школярі читали вірші великого Кобзаря, твори про його долю інших авторів. Звучали вірші «Садок вишневий коло хати», «За сонцем хмаронька пливе», «Думи мої, думи мої…», «Сон», «Катерина», «Гайдамаки», «Заповіт», «Стоїть в Суботові…» та інші у виконанні Тетяни Кравчук, Сніжани Оперчук, Олександри Квасюк, Артема Олексюка, Богдани Байдюк, Яни Гаврилюк, Діани Птащук, Ангеліни Денисової, Карини Лац.

НАКУВАЛА  ЗОЗУЛЕНЬКА ІВАНКОВІ   ЛІТА…

Невисокий стрункий юнак, смаглявий, з чорною короткою чуприною, чимось схожий на афганця, примружившись від палючого сонця Афганістану, дивиться на нас зі старої світлини (ви її бачите серед рядків нашої розповіді), зроблено її ще у 80-і роки минулого століття. За його спиною - обпалена війною земля. На ній - ні травинки, ні билинки. На задньому плані – невисокий військовий намет (палатка). Ось і весь пейзаж, вихоплений фотооб’єктивом із тієї далекої реальності.
Іван Гончарук, а розповідь саме про нього, проходив службу в реактивному дивізіоні. Своєю вантажівкою доставляв бійцям боєприпаси. Щодня протягом майже двадцяти місяців рядовий Гончарук ставав живою мішенню для ворога. Ніколи зранку не знав, чи доживе до вечора. Але, виживши у тому пеклі, пообіцяв собі: дома, у колгоспному селі, де він працюватиме, шоферувати не буде, аби не пригадувалось його трикляте шоферування в ДРА.
Про свій бойовий шлях Іван Андрійович уже не розповість з відомих для нас причин. Бо з потойбічних світів ніхто й нічого не мовить.

Чи почула влада сільські


громади?

Робоча група з питання оптимізації шкіл, яке ініціював Теофіпольський селищний голова Михайло Тененев, у п’ятницю, 12 березня, завершила громадські обговорення по 20 закладах середньої освіти, які, за намірами влади, мають бути закриті. Однак, ніде ці наміри не були сприйняті схвально. Хіба що в Карабіївській ЗОШ І-ІІ ступенів, де погодилися, щоб залишилася початкова школа.
Ще раз заявили про категоричну незгоду з планами Михайла Тененева у четвер, 11 березня, батьки, вчителі та учні Лисогірської ЗОШ І-ІІ ступенів. Бо ж приїжджали у Теофіпольську селищну раду ще 3 березня, висловлювали свій протест. На даний час у школі навчається 79 дітей з Лисогірки та села Осники Кременецького району Тернопільської області. В наступні роки спостерігається зростання мережі, у 2021-2022 році кількість учнів становитиме 82, у 2022-2023 – 86. У школі є комп’ютерний клас, в приміщенні замінені всі вікна, вхідні двері, зовсім недавно був перекритий дах, встановлений новий газовий котел. Викладання предметів ведеться педагогами-фахівцями, якість не гірша, ніж в самодостатніх школах. Тому батьки та вчителі вважають наміри закрити школу неправомірними, категорично не хочуть, щоб їх дітей довозили в іншу школу, по поганій дорозі за 9 кілометрів. Бо найкраще їм – у рідній школі. Це що – децентралізація? Це розвиток села? Це рішення з думкою та турботою про дітей та батьків? Це прогрес, чи, все ж таки, регрес та руйнування? Адже закриття школи в селі призводить до збезлюднення, зникнення села з мапи країни. Це геноцид, злочин проти власного народу.