НАКУВАЛА  ЗОЗУЛЕНЬКА ІВАНКОВІ   ЛІТА…

Невисокий стрункий юнак, смаглявий, з чорною короткою чуприною, чимось схожий на афганця, примружившись від палючого сонця Афганістану, дивиться на нас зі старої світлини (ви її бачите серед рядків нашої розповіді), зроблено її ще у 80-і роки минулого століття. За його спиною - обпалена війною земля. На ній - ні травинки, ні билинки. На задньому плані – невисокий військовий намет (палатка). Ось і весь пейзаж, вихоплений фотооб’єктивом із тієї далекої реальності.
Іван Гончарук, а розповідь саме про нього, проходив службу в реактивному дивізіоні. Своєю вантажівкою доставляв бійцям боєприпаси. Щодня протягом майже двадцяти місяців рядовий Гончарук ставав живою мішенню для ворога. Ніколи зранку не знав, чи доживе до вечора. Але, виживши у тому пеклі, пообіцяв собі: дома, у колгоспному селі, де він працюватиме, шоферувати не буде, аби не пригадувалось його трикляте шоферування в ДРА.
Про свій бойовий шлях Іван Андрійович уже не розповість з відомих для нас причин. Бо з потойбічних світів ніхто й нічого не мовить.

Але про колишнього воїна-інтернаціоналіста тепло відгукуються його бойові друзі, з якими він пройшов не одним невидимим фронтом афганського лихоліття. Нині вже покійний Микола Тимощук певний час служив разом з Іваном, був його близьким товаришем і після строкової служби. Микола Петрович оповідав про героїчні й небезпечні будні рядового Гончарука. Гарних і щиротеплих слів про нього сповнені спогади Віктора Гербредера з Олійників, Івана Козачука з Гаврилівки, Андрія Лебедя з Теофіполя. Бо ж усі вони не раз ходили на каравани душманів, не один раз і в засідки ворога втрапляли. А скільки куль пролітало над їхніми головами – то й не злічити… Проте ангел-хранитель був до них прихильним.
Почуте з уст бувалих у боях хлопців переконує: рядовий Іван Гончарук завжди та в усьому був вірним військовій Присязі, гідно виконував свій інтернаціональний обов’язок у тій далекій та не відомій йому до того країні.
Ось так коротенько про ратну службу І. А. Гончарука. Далі ж розповімо про життя воїна-інтернаціоналіста після Афгану.
Слово матері
Ніна Петрівна, мати, вкрай змучена постійними переживаннями за долю сина, втратила душевний спокій. Ніяка робота до рук не йшла, все думала-гадала:
-Як він там, мій Іванко? Як йому воюється?
Чекала, молилася, просила у Божої матері захисту, порятунку. Сусідки співчували, заспокоювали жінку:
- Не журись, Нінко. Повернеться твій Ваня додому. Ще й дівчатами перебиратиме!
- Дай Боже! Дай Боже! Аби лиш повернувся! А там - його воля, нехай одружується. Хай навіть з двома дітьми жінку приведе, аби тільки вижив!
Певно, в таку хвилину мати слова мовила, бо так воно й склалось у житті Івана Гончарука, коли він повернувся після служби до рідного Святця.
Дружина
Батько старших Віриних дітей - військовий вертольотчик Щербаков. Він був збитий у небі Нагірного Карабаху в грізні 80-і, виконуючи бойове завдання. Молода вдова Віра Степанівна прийняла рішення: поїде у Святець, до батьків. Сказано — зроблено. Тут, поки мама з бабусею няньчили її дітей (чотирирічну Наталочку й однорічного Cашка), працювала фельдшером на «швидкій» Теофіпольської районної лікарні. Ця робота й звела молодих людей – Івана і Віру.
Одного разу Івановій бабці Марисі стало зовсім зле: зашкалював артеріальний тиск. Екстрену допомогу приїхала надавати фельдшер Віра Степанівна Щербакова. Бабуся отримала своєчасну й кваліфіковану медичну поміч. Напевне, десь при тому й зустрілися поглядами Іван Гончарук з Вірою Щербаковою…
І ось одного вечора молоду жінку Віру вперше супроводжував привабливий Іван Гончарук, - хлопець, який недавно повернувся з Афгану. На лавочці біля своєї хати жінка вперше почула про життя Івана. Ні, не жалівся він на долю. І не злився на те, що довелось на чужині побачити й пережити. Розумів головне: він – чоловік, воїн. Так склалося його життя.
Віра помітила, що через усі слова юнака так і струменіла доброта, душевність, любов до людей, інтерес до її долі і долі її осиротілих дітей.
Татко
Невдовзі побралися. Наталочка із Сашком ніжно кликали Івана Андрійовича «татком». Любили його, та й він щедро ділився з ними своєю батьківською турботою, своїм душевним теплом.
А десь за рік народився спільний син - Андрійко. Іван в усьому допомагав, жалів свою дружину. Будь-яку роботу по господарству міг зробити. Віра бачила, що ніколи чоловік не ділив дітей на «рідних» і «нерідних». Це тішило її материнське серце. Коли ж доводилось бути на курсах підвищення кваліфікації, знала: Іван справиться із трьома дітьми сам. Працюватиме за неї і за себе. Ну, так, це – не подвиг, але то - щоденний звитяжний труд людини із щирим та ніжним серцем. Труд, помножений на любов до ближнього.
Життя - найвища цінність
Іван дуже цінував кожну життєву мить. Не раз, бувало, спостерігаючи за чоловічими немирними суперечками, він неодмінно старався втихомирити забіяк, розвести. Коли ж потрібна була допомога, завжди підставляв своє надійне плече. Віра вже нічому не дивувалась. Сприймала його вчинки, як належне. Бо щоразу переконувалася, що її Іванко дружня, мирна, добросовісна людина не тільки в рідній сім’ї, а й в громадських буднях. Можливо, саме ота жорстока війна в Афганістані сформувала отаке життєве кредо Івана. Плече друга, взаємодопомога, взаємовиручка - саме це помогло йому вижити, стало основним змістом після афганського лихоліття.
Невідворотне
Біда ж підкралася несподівано. Хвороба підшлункової, що невдовзі переросла в онкологію. І все це - відгомін хвороби в Афгані. Хлопець мав там хворобу Боткіна. Звісно, його пролікували. Два тижні. А далі – звичайні фронтові будні і армійська «дієта»: що всім, те і йому.
Іванових світанків лишалось все менше і менше. До останнього вірив у своє одужання. Знову «включився» колишній Іван-воїн: стійко зносив операції, біль. І завжди поруч нього - дружина Віра. Тепер - його найбільша надія, безмежна любов. А ще – постійна підтримка дорогих йому дітей, онуків. До речі, колись Іван гордився тим, що серед колишніх однокласників він став наймолодшим дідусем. Він ніби поспішав жити. Багато хотів встигнути.
Майже все йому вдалося. Лише не зумів продовжити свої життєві дні. Видно, накувала йому зозуля небагато - лишень 46 років. Воїном, що до останнього не здається, Іван Андрійович Гончарук і відійшов у засвіти… Шкода. Дуже шкода.
Афганське братство
Вони завжди підтримують один одного і в біді, і в радості. Об’єднані пекучими спогадами, важкими снами (навіть через роки!), надірваним здоров’ям, хлопці-«афганці» можуть слугувати прикладом для інших.
Коли не стало Івана Гончарука, то в день його народження, 15 червня, товариші зустрічаються біля його могили. Пом’януть, згадають. А десь, в чиємусь садку, в зеленому верховітті, раптом не на жарт почується зозуля. Отже, знову комусь накує росяні ранки, чисті світанки, щире кохання.
Завзята ж ти, зозуленько… Слідкуй лишень, аби ті роки в людей тривали мирними й здоровими довго-предовго - до сотні літ кожному.
Володимир РУБАШЕВСЬКИЙ,
Доброслава ЯРОВА.
Березень, 2021 року.