СЛОВО ПРО СИНА
Не знаю, як мене сприймуть читачі, але я хочу розповісти про свого сина Олега Максим’юка, котрому випала доля служити дійсну строкову воїном-інтернаціоналістом у далекому й маловідомому нам тоді воюючому Афганістані. Народився ж Олег 5 листопада 1969 року в селі Червоний Случ, де й проходили його дитячі та шкільні роки. Оскільки в нас не було середньої школи, то юнак здобував освіту в с. Авратин сусіднього Волочиського району.
Одночасно з навчанням у школі Олег допомагав татові Василеві Івановичу на фермі, де той трудився їздовим. Допомагав він і мені на полі бурякових плантацій. Не хвалюся, але скажу, що мій син працьовитий, до роботи беручкий. Бо ж і в домашньому підсобному господарстві мав він чимало обов’язків для виконання. І скрізь він справлявся.
Після навчання в школі Олег здобув професії шофера і тракториста. Тому знайшлася йому робота в місцевому колгоспі імені Шевченка, де на той час головою правління був Леонід Стецюк. Мені, як матері, приємно, що мій син Олег Максим’юк зарекомендував себе у трудовому колективі працелюбним, товариським, завжди готовим прийти на допомогу іншим. Відрадно, що таким він залишився й понині.
А час тогодення линув непомітно. Тому й не зогледілись, коли наш Олег доріс до призовного віку. І райвійськкомат направив його на курси радіотелеграфістів до Хмельницього обласного ДТСААФ. Бо ж у військах така професія надто важлива й потрібна.
Призовник Олег Максим’юк закінчив ці курси з відзнакою. Начальник радіотехнічної школи Хмельницького обласного ДТСААФ Ямборко в жовтні 1987 року навіть нагородив зразкового курсанта Грамотою.
Десь тижнів через два, 4 грудня 1987 року, вісімнадцятирічний Олег Максим’юк отримав з Теофіпольського райвійськкомату повістку про його призов на дійсну строкову службу до Збройних Сил Союзу РСР. Тривожилось моє материнське серце, бо ходили між людьми чутки, що можуть брати хлопців і в Афганістан, де точиться справжня війна. Але думка побивала думку: мовляв, мій син туди не втрапить…
Пригадую, що надворі кілька днів дощило, але 4 грудня випогодилося. Всеньке село зійшлося на проводи мого Олега на строкову службу. До самісінького ранку грала музика на вечоринці. Всім було весело. Рекрутові бажали успішної служби, мирного неба над головою, щасливого повернення додому.
Вранці - ми вже в Теофіпольському райвійськкоматі. З Олегом було ще троє призовників. Нас, матерів, запросив до себе у кабінет райвійськком. Заспокоїв, що наші сини не будуть проходити свою службу в Афганістані, а десь тут: Львів, Тучино, Яворів – отож не переймайтеся, дайте собі спокій.
Ми й заспокоїлись. Воно так і сталося. Але не з усіма рекрутами: мій Олег і Валерій Аркавенко із села Авратин Волочиського району прямісінько з Хмельницького збірно-розподільчого пункту потрапили в узбецьке місто Ашхабад в «учебку, де й склали військову Присягу. Ми, батьки, при допомозі авіасполучення, також побували на тому незабутньому дійстві. Передати словами нашу гордість за синів і одночасний смуток за їхню долю - це зробити неможливо. А коли ми прибули до рідної домівки, то тривалий час не отримували від Олега жодної вісточки…
Нарешті отримали листа зі штемпелем «Польова пошта». Олег повідомляв, що він з групою радянських воїнів дислокується в провінції Пуллі-Хумри на території Афганістану. Валерій Аркавенко залишився в Союзі.
Господи, це ж мій син, моя кровинка Олег і чимало його однополчан опинились на далекій чужині, в самому, як мовиться, пеклі.
Ось про страхіття того афганського часу мій син Олег Максим’юк ніколи не хоче згадувати. Не хоче ятрити душу ні собі, ні тим, хто його слухатиме. Адже на його очах гинули молоді хлопці. І їм не завжди можна було чимось допомогти. А подумки він гадав: Боже, невже й мене це чекає… Під пекучим сонцем, в гарячих пісках, невідомих горах-скелях – на щось добре годі й сподіватися. Адже за кожною скелею чи кущем на воїнів-інтренаціоналістів чекала смерть в особі душмана. А старшині Максим’юку, з радіостанцією за плечима, необхідно було пробратись на ту чи іншу ділянку бойових дій, встигнути правильно зорієнтуватись і про все це передати командуванню. З усіма своїми обов’язками він справлявся. Надіюся, що в цьому йому допомагав його ангел-хранитель. Напевне є закономірним й те, що мій син Олег був нагороджений Грамотою за відмінні успіхи в бойовій і політичній підготовці. Безперечно, я горджусь цим й донині.
А як мені було тривожно в ті роки вдивлятись в екран телевізора з останніми новинами, де показували окремі території провінції Пуллі-Хумри, або ж читати про Афганістан в пресі… Звичайно, про ті новини я старалася написати в листах до сина. Олег на них відповідав і радив, щоб я менше дивилась того телевізора, і не думала, що все те, про що говорять у засобах масової інформації - завжди є правдою. Запевняв мене і просив не турбуватися, бо в нього все гаразд і він незабаром прибуде в Червоний Случ. Словом, не варто перейматися!
А в цей час ми – батьки, старший син і донька з нетерпінням щодня виглядали сільську листоношу, аби та принесла вісточку від солдата. І кожен раз побоювались, щоб та вісточка не була сумною, а то й трагічною. Бо ж від того афганського пекла війни можна було очікувати всіляке… Гадаю, що не кожен мене зможе зрозуміти, не побувавши (і не дай Боже нікому) тоді в моїй, як мовиться, шкірі. Бо скільки ж то молодих воїнів доставили згорьованим батькам з Афгану в Союз в «чорних тюльпанах»… А скільки ще залишилося інвалідами, або таких, що пропали безвісти на невидимих фронтах в тій далекій від нас країні…
Цілком правильно, гадаю, висловлюється мій син Олег Максим’юк з цього приводу:
- Ніколи не хочу і не можу згадувати про те, що було і що я бачив у воюючому Афганістані. Минуло вже стільки років, а моє серце ще й досі обливається крові. Пам’ятаю, що в тих умовах війни мені навіть не вірилося, що радянські війська почали виводитись з ДРА. Думка думку наздоганяла: то все неправда. Хлопці продовжуватимуть гинути нізащо. Але Бог змилувався і ті, хто залишився в живих, - повернулися на Батьківщину. Хоча й не зовсім при гарному здоров’ї, але, слава Богові, живими.
Відрадно, що серед живих був і мій Олег. Він повернувся до рідного Червоного Случа. Трішечки відпочивши, знову сів за кермо трактора у місцевому колгоспі. Працював, як кажуть, - від зорі й до зорі.
А ото в наше село до бабусі приїжджала дівчина Римма, з якою мій Олег дружив ще до служби в армії, і з якою вони листувалися. Їхня дружба переросла у взаємне кохання. А далі – заява до ЗАГСу. Одружилися, створивши молоду сім’ю. Олег продовжував трудитися механізатором, а Римма працювала на пошті в Гальчинцях. Ходити на роботу їй доводилось щодня. І в негоду також. Олег, якщо мав вільний від праці час, підвозив дружину туди, забирав – звідти. Бувало, що й велосипедом їздила. Залежало все від погоди. Але довелося невістці звільнитися, бо захворіла її мама в її рідному селі Прохорівка. Римма їздила туди-сюди до неньки, піклувалась про недужу рідну їй людину, але потім перебрались з Олегом до неї, де й нині мешкають.
І вже десяток років мої діти в Прохорівці. Римма зайнята в торгівлі, а Олег – на елеваторі. Він там і слюсар, і електрозварник 5-го розряду. Його фото – на Дошці Пошани, про нього пишуть у місцевій пресі. Начальство відзначає, що такого працелюба варто пошукати. А ще він – товариський. Тому й користується серед людей заслуженим авторитетом – за що його люблять й поважають.
Ось таке воно наше життя-буття. І в кожного своя доля. А мовила я сьогодні слово про колишнього воїна-інтернаціоналіста старшину Олега Васильовича Максим’юка не тому, що він мій син, а тому, що він цього заслужив, як й багато інших «афганців»: і живих, і мертвих. Слава і честь їм усім!
Розповідь Ганни Іванівни Максим’юк записав журналіст
Володимир РУБАШЕВСЬКИЙ.
Жовтень, 2020 року.
