НЕПОСИДЮЧИЙ ЧИЖ
-Наш Адасько ( це - ніжно про Адама) надто чуйна й доброзичлива людина, - розповідає про брата Адама Чижа його рідна сестра Оксана Віталіївна з Гальчинець. - Він у нас з дитячих літ допитливий, непосидючий, всюдисущий. Коли наш тато Віталій Олександрович працював трактористом чи шофером - Адасько біля нього; коли ж мама поралась біля колгоспної худоби - хлопчина й там знаходив собі якесь заняття. По силі своїх підліткових можливостей старався фізично підсобити батькам. І що відрадно, що в нього, як мовиться, все клеїлось до ладу, і все це хлопець поєднував з успішним навчанням у школі чи під час літніх канікул.
Коли ж закінчив Шибенську середню школу, то подався до Львова, і 1985 року вступив до тамтешнього поліграфічного училища. У наших Гальчинцях мало хто знав, що то за така наука поліграфія, а Адамчику ця професія прийшлася до смаку. Щоправда, навчання в училищі довелося завершувати екстерном, бо настав час йти на дійсну строкову службу до Збройних Сил Союзу PCP. Нагадаю, що мій брат народився 28 березня 1968 року. Так що все - законно! Тим більше, служба в армії була почесним громадянським обов’язком кожного радянського юнака. Інакше, як жартували хлопці, - дівчата не покохають.
Ось такий коротенький вступ до нашої розповіді зробила рідна сестра Адама Чижа Оксана Віталіївна.
А далі з уст самого Адама Віталійовича дізнаємося, що весною 1986 року він розпочав свою службу в місті Чирчик Узбецької PCP. Тут він у навчальному підрозділі здобув спеціальність, що характерна для інженерно-будівельних військ. Зрозуміло, що перед цим, як і всі, склав військову Присягу на вірність Вітчизні. Але служити їй рядовому Чижу не довелося, бо через кілька днів він, як воїн-інтернаціоналіст, вже був на території Демократичної Республіки Афганістан. Його військова частина дислокувалася в передмісті Кабулу.
Тривалого часу тут для ознайомлення з місцевістю не відводилося, тому й рядовий Чиж не засиджувався без турбот. Разом з однополчанами (частенько й під обстрілами душманів) споруджували казарми, медичні шпиталі, огороджували аеродром «колючкою». Будівництво велося не тільки під обстрілами, але й частенько з проявами диверсій ворога... Та краще про них і не згадувати, щоб не навіювати смуток.
Десь наприкінці 1986-го розпочався «тихенький» вивід радянських військ з ДРА. У зв’язку з цим рядовий Адам Чиж опинився в Джалалабаді - звідки й розпочався перший етап того, так би мовити, заходу. Завдяки цьому наш земляк вже дислокувався на Кушці - в Союзі PCP. А правильніше - на Батьківщині.
Прибувши в Союз, «афганцям» запропонували три військових точки для добровільного вибору подальшого проходження дійсної строкової служби. Першою серед них значився Петропавловськ-Камчатський. Адам Чиж й вибрав собі незнайомий йому край - Камчатку.
- Наш інженерно-будівельний підрозділ споруджував там житло для населення, дитячі садки, культосвітні і навчальні заклади, - розповідає колишній «афганець» Адам Віталійович Чиж. - Після Афгану, вірніше тамтешніх умов, ми наче на світ народилися. Адже повсюдно мирна тиша, не свистять кулі чи осколки від ворожоналаштованих душманів. Працюєш і ще хочеться працювати. Одне задоволення!
Саме завдяки таким умовам Адам Віталійович здобув на тому виробництві суміжну спеціальність - столяра, що надто знадобилося чоловікові в мирний час його життя. Доречно сказати, що всюдисущий Чиж завжди виходить своєрідним переможцем у тій чи іншій ситуації. Він не зробив особистої похибки і тоді, коли обрав собі для служби Камчатку. Поміркуйте лишень: перебуваючи в тому далекому краї, хлопець знайшов тут своїх недалеких родичів, в яких солдат частенько гостював тоді. Звичайно, з дозволу командирів.
Непомітно минав час служби в рядового Чижа. Весною 1988 року до нього прийшов ДМБ. І солдат взяв курс до України - до рідних Гальчинець.
Недовго відпочивав А. Чиж після служби, бо в місцевому колгоспі імені Шевченка була в дефіциті молода й енергійна трудова сила. Працював юнак механізатором. Та згодом правління господарства направило його на курси шоферів в районний ДТСААФ. Після того навчання колгосп вручив Адамові Віталійовичу, як колишньому воїнові-інтернаціоналістові, ключі від новенького вантажного ЗіЛа. З радощів хлопець навіть оженився. Нині його донька Юля працює педагогом у Хмельницькому. Частенько навідується в Гальчинці, де мешкає її бабуся Марія Вікторівна.
А на вантажівці А. В.Чиж відпрацював сумлінно років з вісім. І далі б трудився, але колгоспи відійшли у своєрідну вічність. Не стало й роботи для людей... Тому працював у фермерському господарстві «Случ». А ото вже рік обслуговує сонячні батареї в кількох регіонах України.
Можна ще багато гарного й щирого розповідати про Адама Віталійовича Чижа, котрий родом з Гальчинець. Але папір, повірте, не гумовий: його не розтягнеш. Ми ж не поспішаємо - зробимо це в нашій розповіді іншого разу. Бо ж про такого всюдисущого і непосидючого Чижа мають знати більше і дорослі, і малі.
Володимир РУБАШЕВСЬКИЙ
