Відчувати себе

потрібною людям

Щодня листоноша Шибенського відділення поштового зв’язку Галина Єднобик вирушає в дорогу. Адже треба вчасно доставити газети, журнали, перекази, пенсію, листи, ще ж запропонувати людям товари від Укрпошти, бо ж дешевші, ніж в крамницях. Перше було легше, їздила велосипедом, та й важкі сумки на нього можна було повісити. Та вже більше місяця, як ліву руку зломила. Та не скиглить, ходить пішки, продовжує сумлінно виконувати свої обов’язки. Хоч працює нещодавно, лише з квітня, а вже заслужила визнання жителів села, бо ж відповідальна, справедлива, доброзичлива, товариська.
- Живу я в Шибені 13-ий рік, вж

е знаю, хто чим дихає, - розказує, - та хотіла я мати цю роботу. То ж з радістю йду до людей, 111-ом приношу пенсію, передплатникам доставляю газети та журнали, ще ж 107 повідомлень на світло та 187 на газ треба розкласти та принести. Збоку кому-небудь може видатися, хто не був в тій шкурі, подумаєш, скільки тієї роботи. Але ж воно геть не так. Та коли тобі кажуть, особливо старші люди, присядь, Галюню, побалакаємо, почуваю себе потрібною та щасливою.
Отож, йде Галина Дмитрівна від хати до хати, наспівує українських пісень, бо ж дуже любить співати. І не дивно, адже родом вона з співучого краю, з Буковини. Народилася та виросла у селі Мусорівка Заставнянського району Чернівецької області. У школі була відмінницею, співала, танцювала, грала у драматичному гуртку. Хотіла здобути педагогічну освіту, та закінчила хореографічне відділення Чернівецького культосвітнього училища, працювала директором будинку культури у сусідньому селі. Та було на її долі написано опинитися та прожити своє життя на Теофіпольщині. Старша рідна сестра Василина Вакарюк вчителювала на першій Мар’янівці, то ж приїздила Галя до неї в гості. Тут і здибала Василя Єднобика зі Святця.
- Ясно, що хотіла я робити в культурі, - та не було місця, то ж спочатку була різноробочою в рільничій бригаді, а потім – дояркою на комплексі. Треба було наробитися, але колектив у нас був прекрасний, дружний. Всі мої четверо дітей – Таня, Вася, Віра та Толя – народилися, як я була на фермі. Дуже в мене була добра свекруха, баба Уляна, царство їй небесне, вигляділа мені дітей, в декреті я була за кожним по 2-3 тижні. Тут, на Тузянівці, ми збудували нову гарну хату, 9,5 на 12 метрів. Працювала я і на свинячій фермі, і в будівельній бригаді.
Та в житті, як на довгій ниві, з чоловіком розійшлася, не раз спотикалася. Та сама зуміла виборсатися, немов з глибокої темної ями. Покликав її до себе в Шибену Микола Ремесник. Та недовгим було її справжнє жіноче щастя. Відійшов у засвіт цей добрий чоловік. Не мала де жити, ще раз спробувала мати надійне чоловіче плече. Не вийшло. То ж купила на Петрівщині хатину, та й дає собі помаленьку раду, квіток понасівала-понасаджувала, на 10 сотках полуницю вирощує, хоч клопіт цей немалий. А що є без клопоту? І в бригаді робила, була і на заробітках в Польщі, на польових роботах. А тут пандемія. Повернулася додому, якраз місце у поштовому відділенні звільнилося.
- Хоч гроші невеликі, півставки мінімальної зарплати, - налаштована Галина Димтрівна вкрай оптимістично, - та добре, що є ця робота. Дякую, що поруч зі мною працюють хороші люди, як завідуюча віддленням Надія Блошук, листоноша Тетяна Левчунь. Підказували мені, допомогли розібратися, що до чого. Ще ж маю дуже добру сусідку Ганну Мельничук, відколи зломила я руку, приносить мені додому газети та журнали, а тут я вже їх розкладаю. То ж прошу в Бога лише здоров’я та миру - для всіх людей, для моїх дітей та внуків. Тепер вже чітко знаю, що головне в житті: жити за заповідями Божими, відчувати себе потрібною людям.
Галина Тебенько