САМ ПОПРОСИВСЯ
НА ТОЙ ФРОНТ
Двоюрідна сестра колишнього воїна-інтернаціоналіста Віктора Гуменюка - Людмила Мацідон з Медисівки, розповіла цікаву історію із біографії свого брата. Ось цей коротенький її спогад:
-Шкода, що не зберігся той лист, який надійшов батькам Віктора – Володимирові Євстахійовичу і Марії Данилівні - у січні 1985 року з Новоград-Волинська від начальника 169-ої військової школи поварів, де навчався курсант Гуменюк. Він повідомив батькам, що випускник їхнього навчального підрозділу старший повар Віктор Гуменюк подав письмовий рапорт, аби його направили для подальшого проходження дійсної строкової служби в Демократичну Республіку Афганістан, аби там з честю виконувати місію воїна-інтернаціоналіста. Одночасно військовий начальник подякував батькам за таке зразково-патріотичне виховання сина. Таким ось чином наш Вітя в лютому 1985 року опинився в провінції Заболь у воюючому Афганістані.
А щодо його патріотичного виховання, то тут заслуга не тільки батьків, а й педагогічного колективу Гаврилівської десятирічки, яку він успішно закінчив, - продовжує Людмила Мацідон. - Є тут гарний внесок і колективу Базалійського професійно-технічного училища №3, в якому хлопець здобував фах електрозварювальника. А загалом - Віктор Гуменюк був людиною принципу і слова. Шкода тільки, що наслідки того Афгану дещо змінили в характері, поведінці колишнього воїна-інтернаціоналіста. Та хіба тільки в нього одного…
Далі сестра розповіла, що Віктор Гуменюк народився в Медисівці 2 лютого 1966 року. Тому після закінчення навчання в Базалійському ПТУ-3 працював у місцевому колгоспі імені Островського. Зарекомендував себе тут роботящим, відповідальним за доручену справу. Але тривало так недовго, бо 8 червня 1984 року призовник Віктор Гуменюк був уже на обласному збірному пункті, щоб у подальшому два роки виконувати свій почесний громадянський обов’язок – служити в Збройних Силах Союзу РСР. Ось і потрапив наш рекрут на Житомирщину в 169 воєнну школу кухарів. А далі нам уже відомо.
… Отже, афганська провінція Заболь. Старший повар рядовий В. Гуменюк ретельно контролює свою кухарську справу, аби страви були смачними, калорійними, приготовлені на той час доби, коли однополчани йдуть в рейди чи повертаються з них. Треба кухареві все врахувати-прорахувати. Але долю кожного такого рейду не передбачиш. Тому на кухні завжди має бути запас харчування, як кажуть, на всякий випадок. Бо ж повертаються хлопці з бойового завдання знесилені, нерідко – пораненими. То ж кухар має дбати про них, як рідна ненька.
Шановний читачу, якщо у тебе побутує думка, що повар на фронті – це пільгова служба, то така думка помилкова. А ще коли врахувати, що душмани чатували на радянських воїнів за кожною скелею чи в ущелині, за кожним рогом будівлі чи за найменшим кущем - скрізь на наших хлопців спостерігала смерть. Не були винятками і пересувні польові кухні зі своїм персоналом. Отож Вікторові частенько доводилося готувати харчування воїнам під свист куль чи осколків. Всякого довелося пережити йому на тому фронті, на який він сам свідомо попросився. Але як би там воно не було, наш земляк ніколи не падав духом, бо був переконливим оптимістом.
За свою службу в Афганістані, а це – півтора року – рядовий Гуменюк неодноразово отримував подяки від командування. Іноді він особисто разом з однополчанами ходив у бойові рейди на каравани. Кажуть, що командири навіть планували дати йому короткострокову відпустку на Батьківщину. Але то були лишень чутки.
Минали дні за днями, місяць за місяцем. Рядовий Віктор Гуменюк не зогледівся, коли й серпень 1986 року настав - час його демобілізації в запас.
…Відпочивши в Медисівці після служби, колишній рядовий десантних військ Віктор Володимирович Гуменюк влаштувався на роботу на кабельний завод в Одесі. Все було добре. Але недовго.
Бо мамі, Марії Данилівні, зробили складну операцію, і Віктор вимушений був повертатися знову до Медисівки, де потребувалася його опіка.
У місцевому колгоспі імені Островського В. Гуменюк роботи також не цурався: працював і в будівельній бригаді, і на фермі. Невдовзі й оженився. Син Сергій – нащадок Віктора Володимировича.
Коли колгоспи почали занепадати, В. В. Гуменюк влаштувався слюсарем очисних споруд на База-лійському заводі «Аслан». У вільний від основної роботи час підзаробляв у деяких фермерських господарствах…
А оскільки мама Віктора, Марія Данилівна, померла від важких недуг, а тато часто хворів, то колишнього «афганця» завжди щиро підтримували рідня тітка Галина Данилівна і двоюрідна сестра Людмила. Віктор Володимирович навіть проживав спільно із сім’єю Людмили Олексіївни.
Якщо заглянути в біографію Віктора Володимировича, то в останні роки його життя там всілякого траплялося. Насамкінець сталося для нього раптове та непередбачуване: смерть! Підкралася вона зненацька, несподівано, і колишній сміливий воїн-інтернаціоналіст помер. Йому йшов лишень 51-й рік від народження.
На похороні В. В. Гуменюка в Медисівці були й колишні «афганці», віддавши покійному останню честь, мовивши прощальне щи-ре слово.
- Нині на могилі мого брата встановлено надмогильний пам’ятник, - каже Людмила Мацідон. – Кошти на нього внесли колишні воїни-інтернаціоналісти Теофіпольщини, двоюрідний брат Василь Корнійчук і двоюрідна сестра Ольга Миронова. Ми всією родиною вдячні тим «афганцям», які щороку в лютому провідують могилу нашого Віктора. Могилу людини, котра на зорі своєї юності попросилася добровольцем на неоголошену війну в Афганістані.
Погодьтеся, що на таке - не кожен здатний.
Володимир
РУБАШЕВСЬКИЙ.
Вересень, 2020 року.
