Це її діти
Хоч народилася та зросла Олена Степанівна в Криштопівці Волочиського району, вже 43 роки проживає на Теофіпольщині. Бо ж здобула спеціальність маляра-штукатура у Волочиському профтехучилищі, отримала направлення в Теофіполь, в ПМК. Якраз тоді будувалося нове приміщення центральної районної лікарні. Була дівчина привітною, життєрадісною, товариською, меткою, спритною (залишилася такою і донині), то ж робота була її до душі. Не забарилася і доля, постукала у дівоче серденько любов, зустріла свого судженого, Миколу Глов’юка з Нової Греблі. Возив продукти в їдальню ПМК, було ж тоді все в дефіциті, а робітнича їдальня добре постачалася. Одружилися, сім років жили в гуртожитку. Народилися в молодого подружжя донечки Таня та Інна. Отримали спочатку однокімнатну квартиру, потім більшу, трикімнатну.
- Жили як всі, - каже, - трудилися, ростили дітей, у клопотах та тривогах спливав час. Трохи я, після райагробуду, робила в селищній раді, до роботи звикла ставитися дуже відповідально, ще ж я того гарту. Купили ми хату в Новоставцях, бо що там висидиш на п’ятому поверсі. А тут така вже краса, таке мальовниче місце, коло берега, великий город,садок, просто рай. Хату ми відремонтували, добудували, маємо 100 метрів квадратних, в нас одна кухня має 21 кв.м. Все гарно, по-сучасному, просторо, є де подітися. І сусіди в нас дуже хороші.
Та лежить на її серці велика печаль. Майже два роки тому похоронила старшу доньку Таню, було її лише 38 років. І де взялася та страшна невилікована хвороба, що підступно зруйнувала тіло та душу, забрала таке молоде життя?
- З 30 років Таня лежала, - продовжує з болем, - і я її доглядала. І онучків своїх, Діану та Сашу, адже їхні батьки їх зовсім не підтримували. Та Бог їм суддя. Як померла Таня, Діані було 17, а Саші – 16. Як ми це пережили, і досі не знаю. Якби не наші друзі, куми, сусіди, односельці… А ще ж невдовзі приїхали з служби у справах дітей, мовляв, батьків немає, дітей треба вилучити, відправити в інтернат. А я їм кажу: «Дівчата, нічого не буде. А вісім років, поки Таня хворіла, ви дітьми не цікавилися? Ми їх вже виростили, і далі раду дамо». Діти дуже хороші, розумні, слухняні, роботящі. Діаночці нашій тепер 19 років, закінчила у Хмельницькому профтехучилище з червоним дипломом, вона дизайнер, гарно малює, буде здобувати вищу освіту. А Саша вчиться в Теофіпольському ліцеї, буде механізатором. Як був меншим, то казав: «Як виросту, то збудую тобі хату, куплю КАМАЗа, буду кавуни привозити, а ти будеш продавати», потішним таким був. То ж ми з дідусем Миколою, а він в нас 15 років працює дальнобійником, перевозить по Європі вантажі, справимося, як кажуть, поставимо онуків на ноги. На щастя, що підтримує Діану бабуся по-батькові Надя, рідний дядя Федя. І вона їх дуже любить. От таке життя, переплелося у ньому і радість, і печаль, вірність та зрада, відчай та надія,та треба сподіватисяна краще, не тільки вірити, а й своїми руками творити прекрасні миттєвості.
Загартувало горе Олену Степанівну, додало їй сил та наснаги до життя. Скрізь вона справляється: і на роботі, і вдома. Зараз робить ремонти у Новоставецькій ОТГ, на громадських роботах від районного центру зайнятості працювала у Човгузівському будинку культури, на благоустрої біля пам’ятника Тарасу Шевченку в Новоставцях, тепер бере участь в ремонті Коров’єнського сільського клубу. Бо треба бути серед людей, відчувати себе потрібною громаді та й щось заробляти. А ще коли є підтримка добрих, справедливих людей, як от її надійні, вірні подруги Ніна Баб’юк та Ольга Зарічнюк, як Новоставецький сільський голова Анатолій Вальчук. То ж після роботи і вдома все переробить, бо ж і свині, і птиця, город 50 соток. Закруток треба наробити, он вже господар, Микола Володимирович замовив 100 баночок кабачкової ікри з майонезом.
- Треба жити далі, - каже наостанок ця сильна жінка, - трудитися, робити добро людям. Ще ж підтримую меншу дочку, Інну, живе у Хмельницькому, працює закрійницею, все в неї добре. Дуже в мене хороший зять, розумниця, красуня дев’ятирічна онучка Вікторія. А Діана та Саша – то мої діти, і ми разом з дідусем Миколою зробимо все, аби вони знайшли свою стежину у житті, стали самодостатніми. Вони ж – наша найбільша втіха, наше найбільше щастя.
Галина Тебенько
