ПРОЖИТИ

ЖИТТЯ СЛАВНО

Ніби якось настирливіше задзеленчав мобільний телефон і я побачив на його екрані незнайомий мені номер з більше звичної кількості цифр. Слухаю. У навушнику почувся приємний чоловічий голос:
-Я – Сергій Фурман – з Польщі.
-Та в мене ж там нема ні родичів, ні знайомих, - здивовано мовив я у відповідь.
-Правильно! - засміявся чоловік. – Це Юра Левицький сказав мені, аби я зв’язався з вами по телефону і дав інтерв’ю, вірніше – розповів коротенько свою автобіографію. Я ж – колишній воїн-інтернаціоналіст – «афганець». А чому я в Польщі? – то відповідь дуже проста: на заробітках тут. І не сам, а разом зі своєю дружиною Наталею Василівною. Доглядаємо в хазяїна тварин на норковій фермі.
Ось так розпочалося наше знайомство з героєм моєї розповіді Сергієм Сергійовичем Фурманом, який родом із села Мар’янівка, що розташована на території Святецької сільради. І народився він тут 30 липня 1968 року в родині сільських трудівників – механізатора Сергія Пилиповича і доярки Марії Феодосіївни.

-У своєму рідному селі я здобув восьмирічну освіту, - каже Сергій Сергійович. – Й донині пам’ятаю повчальні настанови з військово-патріотичного виховання педагога з багаторічним стажем Г. С. Іванюка. Адже мав що розповісти Григорій Сафронович нам, підліткам, бо пройшов він нелегкими фронтовими шляхами-дорогами Великої Вітчизняної війни. Багато чого з отих його настанов пригодилися мені на невидимих фронтах афганської війни, учасником якої вже був я – сільський хлопець, якому щойно виповнилося вісімнадцять літ від народження. Але про це – пізніше.
А поки що повідомимо читачеві: Сергій Фурман після восьмирічки вступив на навчання до Теофіпольського ПТУ-34, де набув професію механізатора широкого профілю. Перші свої виробничі показники здобував у рідному колгоспі «Більшовик», завоювавши в односельців повагу за невтомну працелюбність.
Та недовго так тривало, бо 12 листопада 1986 року призвали юнака до лав Збройних Сил Союзу РСР. Незабаром солдат Сергій Фурман разом із земляками - Василем Мазурком із Колісця та Миколою Сидоруком із Теофіполя - вже курсанти одного з навчально-тренувальних підрозділів. Майже півроку хлопці штурмували ази військової майстерності, щоб здобути тут прекрасні навики, зокрема й рукопашного бою, котрі згодом пригодились їм у протистоянні з ворогом.
Невдовзі старший розвідник-кулеметник частин спеціального призначення Сергій Фурман та його друзі-гранатометники Василь Мазурок і Микола Сидорук дислокувались уже на території воюючої Демократичної Республіки Афганістан. У військовій частині №44653, куди зарахували наших подолян, вони зустріли тут ще одного – зв’язківця Віктора Добровольського, котрий родом був із Теофіполя. Служили хлопці в одній частині, але в бойові рейди ходили не завжди разом. Бо ж у кожного з них була своя фронтова місія.
-Пригадується мені, - каже С. С. Фурман, - один з багатьох наших виходів на затримання чи знешкодження каравану душманів. - Це було в провінції Логан. Радянська розвідка повідомила, що територією, яку ми контролювали, буде просуватися караван, що везе душманам велику кількість зброї та боєприпасів. Наше командування ретельно підготувалося до цієї бойової операції щодо захоплення чи знешкодження ворога. Головне – заволодіти арсеналом ворожої зброї.
І нам це вдалося. А ще головніше – ми не зазнали втрат живої сили: жоден наш боєць не отримав навіть найменшого поранення. За вдале проведення цієї операції чимало воїнів було представлено до урядових нагород Союзу РСР. Мене ж відзначено медаллю «За бойові заслуги».
Та не завжди так везло старшому солдатові Сергію Фурману. В одному з наступних рейдів БТР, на якому був розвідник-кулеметник Фурман, підірвався на замаскованій міні. Наш земляк отримав контузію. З цієї причини він був відправлений до військового шпиталю, де, поправивши здоров’я, знову повернувся у бойовий стрій.
Після цього С. Фурман брав участь ще в багатьох рейдах, показуючи зразки самовідданої відваги в ім’я перемоги над ворогом. При цьому він отримав ще одну контузію, але залишався на полі бою. А в загальному підсумку наш подолянин віддав фронтовій службі в Афганістані півтора року свого юного життя. Честь і слава йому за це!
А в січні 1989 року старший солдат Сергій Фурман в числі багатьох радянських воїнів взяв курс на рідну землю - в Союз РСР: розпочалося виведення нашого обмеженого контингенту з Афганістану. Невдовзі він був звільнений у запас і прибув до своєї найкращої малої батьківщини – Мар’янівки.
Відпочивши після нелегкої служби, Сергій Фурман влаштувався на роботу – спочатку в Ланівцях на продуктовій базі, потім – в будівельній конторі.
Але хлопця тягнуло додому, до батьків. І він повернувся в Мар’янівку. Працював трактористом у Святецькому колгоспі, потім – різноробочим у бригаді. А якось побачив на фермі молоденьку доярочку Наташу Бойко. Дівчина надто сподобалась парубкові, і він невдовзі запропонував їй свої серце й душу. Дівчина відповіла взаємністю. А якщо так, - то й побралися, створили молоду сім’ю.

Відрадно, що оте молоде сімейство дало гарні паростки – народилося дві доньки: старшенька Таня і молодша Мар’яночка. А відтак - Сергій Сергійович і Наталія Василівна мають двох зятів – Валерія і Данила, та ще онуків – Владу і Владика. Прабабуся Марія Феодосіївна тільки радіє цьому, прагне прожити хоча б трішечки, аби побачити іще поповнення правнуків. Що ж, хай Бог допомагає добрим людям у гарних мріях.
А ще бажалося б, щоб працьовиті Сергій Сергійович і Наталія Василівна Фурмани (на фото ліворуч) знайшли гарно оплачувану роботу в Україні, аби бути поруч рідних їм людей.
Бо ж життя дається людині тільки раз. І прожити його треба славно.
Володимир
РУБАШЕВСЬКИЙ,
журналіст
Серпень, 2020 року.