вологість:
тиск:
вітер:
Тут об’єднується усе село
- Категорія: №10 від 7.03.2024 року
Працювати заради дітей, попри все продовжувати радіти життю, не тільки навчати, але й уміти зробити дітей щасливими – такий основний посил педагогічного колективу Човгузівської гімназії. Часи пандемії, війна, питання реорганізації – періоди труднощів з якими довелось зіткнутися і учням, і батькам, і вчителям. Однак, незважаючи на цей непростий час, ніхто не втрачає оптимізму і віри у краще майбутнє.
На сьогодні у Човгузівській гімназії навчається 72 учні, троє з яких перебувають за кордоном і навчаються дистанційно. Директорка Лариса Леонідівна Мережинська розповідає, що досягнення є, пишатись мають ким – як і вчителі, так і батьки.
– Учні у нас старанні, тішать своїми результатами. Серед нещодавніх перемог – ІІ місце із конкурсу з української мови імені Петра Яцика у Вероніки Каштан, учениці 4-го класу. Із мовно -літературного конкурсу імені Тараса Шевченка ІІ місце посів Андрій Бондарчук, учень 9-го класу. І місце із олімпіади з біології здобула Валерія Светлова, учениця 8-го класу. З правознавства – ІІ місце Ангеліна Півень, учениця 9-го класу. З хімії – І місце Іван Шовкомуд, учень 7-го класу. З математики – ІІІ місце Діана Півень, учениця 7-го класу. Зі спортивних досягнень – команда наших учениць посіла І місце із волейболу, а учень Іван Маренчук здобув ІІІ місце з настільного тенісу, – ділиться директорка.
Тара
- Категорія: №10 від 7.03.2024 року
Холодний бетон відчував її тіла вібрацію.
А що відчувала вона – не відомо нікому...
Здавалось, лежить нерухомо, у повній прострації.
За неї усе розказав її втомлений погляд.
Тут вчора будинок стояв. Лиш руїни лишилися...
Цинізм супостата розбив усі межі й закони.
Разом із будинком тут людям померти судилося...
І діти маленькі... не вийдуть у двір біля дому.
Небесним ангелом повернувся Денис Блонський додому
- Категорія: №9 від 29.02.2024 року
Страшна війна без жалю забирає найкращих синів, закарбовуючи їхні імена у наших серцях. Небесне військо відважних оборонців української землі поповнилося знову: загинув житель села Ільківці Денис Васильович Блонський. Знову Теофіпольська громада у глибокій скорботі, з щемом у серці, бо відійшов у вічність мужній воїн, життєрадісний, добрий, щирий, світлий, порядний, вірний син та чоловік, найкращий тато. У квітні йому мало виповнитися лише 30 років…
Таке коротке життя. Хоч встигнув Денис зробити вже немало, але ж і так мало! Бо ж все лише починалося, було багато планів та мрій. Жив хлопець зі своєю родиною у Полонному, а як працював у Вінниці, познайомився з Марійкою Клименчук з Ільковець. Навчалася дівчина у Вінницькому педагогічному коледжі. Одружилися, жили в Ільківцях, народився синочок Даня. Раділи онучку та щастю донечки її батьки Оксана та Роман. Денис їздив на заробітки, треба ж було заробляти на свою молоду сім’ю. Мріяли придбати своє житло.
Та все перекреслила проклята війна. Денис був мобілізований з Полонного, бо там перебував на військовому обліку. Після навчального центру рік воював на нулі на Донеччині, був кулеметником 2-ого стрілецького батальйону однієї військової частини. Мужньо та відважно боронив нашу державу, був відданий службовому обов’язку й Україні, неодноразово виявляв стійкість під час виконання бойових завдань.
Я вірю у тебе
- Категорія: №9 від 29.02.2024 року
Любий солдате, тебе я не знаю,
Та серцем дитячим я вже відчуваю
І біль, і тривогу, яку переносиш.
Та вірю у те, що ти усе зможеш,
Я вірю у тебе, твою дужу силу,
І що незабаром настане день миру.
Я вірю у Бога, який допоможе,
І наша країна русню переможе.
Все продовжується
- Категорія: №9 від 29.02.2024 року
Тільки у минулий четвер, 22 лютого, волонтерський десант Гуманітарного штабу Теофіпольшини повернувся із Запоріжжя, Оріхівського напрямку, одразу продовжилася підготовка до відправлення фури до Харкова. Як і планувалося. Акція по збору овочів та продуктів довготривалого зберігання відбулася у двох невеликих селах – Караїні та Підлісках. Але скільки люди віддали, не пошкодували, бо ж для бійців, для жителів Харкова, який чи не щодня піддається масованим ракетним атакам, артилерійським обстрілам. Майже КАМАЗ продуктів привезли з Гаврилівки та Медисівки.
А Варвара Миронова з Теофіполя, керівник народного аматорського вокального колективу «Чарівниця» Теофіпольського Центру культури та дозвілля, разом з активістом-волонтером ветеранської організації Борисом Писларом організували збір продуктів по вулиці Хмельницького. А ще забрали продукти в Олени Левицької, подружжя Катерини та Анатолія Панасюків, Надії Постернак, Наталії Григорчук та Світлани Середюк. Прекрасний вчинок зробив Борис Пислар – зібрав 800 кришечок від пластикових пляшок та вкинув їх у ємність, яка спеціально для цього стоїть біля Теофіпольського бібліохабу. Їх використають для виготовлення сировини, з якої будуть робити протези для наших поранених бійців.
У неділю, з десятої ранку до трьох дня на базі ТОВ «Подільське» завантажували фуру. Виконали цю велику роботу активісти штабу, ветерани-волонтери, водій Володимир Сиверський та його син Костя, бійці роти охорони 8-ого відділу Хмельницького районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. А Герой України Василь Петринюк весь цей час працював на «Маніту», підвозив вантажі. А зранку Анатолій Козак привіз з Шибени 47 однолітрових відерець холодцю та 21 трилітрових відерець вареників з капустою. Приготували все це небайдужі сільські господині, а організувала акцію, звісно, представник штабу Зоя Нікітчук. А в Гаївці забрав завиванці та печиво. Знову наготували смачні домашні страви учасниці волонтерської групи Галини Лепетун з Колок. Доставив їх, як завжди, Володимир Яцюк. Вього ж завантажили понад 15 тонн продукції. Взяли і велику передачу з готовими стравами від групи волонтерів на чолі з Наталією Гонюк з Новоставець для земляків Володимира та Віктора Кислюків.
Пікна діжка
- Категорія: №9 від 29.02.2024 року
Тяжка, жорстока, безжалісна війна. Нікому не потрібна. Біль. Печаль. Сльози. Сирітство. Жах в дитячих очах. Ненависть, сум, образа в очах ще такого молодого бійця-захисника і вдячність медсестричці. Відтягнула його важкопораненого в укриття. Зупинила кров, вгамувала біль, заспокоїла: « Все буде добре. Ти такий молодець. Красивий, сильний. Все налагодиться». Стомлено обіперлася на стіну окопу. Цей – не перший. А там – ще пекло. Гуркало гучно. Прикрила очі.
Як там мама, сестра, братик. Бо тато тут, поруч. Мама. Що сьогодні? Субота. Певно хліб пече. Звечора внесла пікну дубову діжку. Вілляла заздалегідь підготовлену підмолодь (дріжджі розколочені з грудкою кислого тіста, залишеного з попередньої випічки). Зробила розчину з білої уже пшеничної муки. Закутала покривалом. Залишила до ранку, щоб «сходило». Літня ніч, як помах руки, вже й сіріє. Мама встає, розкриває діжку, розчина підійшла до половини, – то є добре. Зручно вмостивши ємність на табуреті, мама тісно миє руки, закочує правий рукав. Збиває тісто, воно враз падає на дно. Додає теплу воду, сіль, сироватку. Перемішує, сипле уже житню муку і приступає до вимішування. Робить усе це вправно, щоб тісто не захолонуло, не стухло. Місити треба стільки, щоб рука стала чиста від тіста. А житнє тісто – чіпке. Орися знає, бо мама уже довіряла їй цю відповідальну роботу.
– Вчися, дочко. Це твоє найперше діло – спекти хліб.
Аби наблизити нашу перемогу
- Категорія: №9 від 29.02.2024 року
Війна змінила наше життя. Вже пройшло два роки , як ми перестали належати самим собі, своїм рідним та близьким. Настав час віддавати частинку себе, своїх сил та вмінь, щоб зберегти країну, наблизити нашу Перемогу. Одним із тих, хто невпинно продовжує робити добрі справи – є 42-річний Володимир Сиверський, родом із села Новоставці. Чоловік возить гуманітарну допомогу нашим хлопцям на передову, жителям деокупованих територій.
25 років свого життя Володимир присвятив водінню. Професію свою обожнює, тож і зараз працює водієм фури у ТОВ «Подільське». У поза робочий час його чекає не менш улюблена справа. Вже роки чоловік обробляє земельні паї, які орендує. Земля, техніка, дорога, кермо – це його стихії.
– Його батько – Петро Костянтинович і Геннадій Кузьмович Фесун були орендарями і тримали шмат землі на околиці нашого села. Володя завше крутився коло батька. Його цікавила техніка. Трактори, машини, сівалки… були для нього, як конструктори, якими гралися діти. Він знав про них багато і вмів ними користуватися, – каже односельчанка, в.о. голови сільської ветеранської організації Світлана Кислюк.
Теофіпольщина попрощалася з Василем Семенюком
- Категорія: №8 від 22.02.2024 року
22 лютого жителі нашої громади провели в останню дорогу Героя – старшого сержанта Василя Миколайовича Семенюка з Лисогірки. Повернувся навіки додому на щиті мужній захисник України, добра, працьовита молода людина, єдиний син, люблячий чоловік та батько. За нашу Незалежність віддають своє життя найкращі – цвіт нації... 14 липня йому мало виповнитися лише 34 роки.
Був сповнений сил та енергії, планів на життя – працювати, ростити сина, реалізовувати свої мрії та задуми, розбудовувати країну. Та новітній ірод вирішив знищити Україну, знищити волелюбних українців, перетворити нашу країну на спалену землю.
Народився Василь 14 липня 1991 року в Лисогірці в сім’ї Марини та Миколи Семенюків. Виховали батьки гарного, порядного, роботящого хлопця. Закінчив школу, відслужив армію, шукав себе у дорослому житті. Одружився, з дружиною Альоною ростили синочка Іллю. Йому вже 5 рочків. Жили разом з батьками.
А тут ця жахлива війна. Призвали Василя 8 квітня 2022 року. Тож, вважай, два роки без двох місяців служив, виконував військовий обов’язок, боронив Вітчизну від рашистських загарбників. Два рази приїздив додому у коротку відпустку. Підтримали земляки, коли тривав збір на автомобіль для його бойового підрозділу.
13 лютого прийшла в домівку Семенюків трагічна звістка. Помер старший сержант Василь Миколайович Семенюк в населеному пункті Шандриголове Краматорського району Донецької області. Як у це повірити? Немає слів, які б розрадили, загоїли рану батька, матері, дружини, маленького синочка, їхній біль, їхню страшну втрату.
Сторінка 4 із 212