Погода

НЕ ЖДИ МЕНЕ, 

 

МАТУСЮ ЗОЛОТА…

 

Трохи більше двох років минуло з того часу, коли закінчилася ця найбезглуздіша і найдовша в історії нашої країни війна. Та ще й досі в багатьох зовсім молодих хлопців не загоїлися рани, десь донині мучаться в неволі сини землі української, ллються материнські і вдовині сльози. Жорстокий і кривавий збройний конфлікт забрав життя понад 15 тисяч радянських солдатів та офіцерів – цвіту нації, кращої молоді. Те, що відбулося в так званий застійний період, без перебільшення можна порівняти із зловісним тридцять сьомим роком, коли внаслідок репресій було знищено весь мислячий цвіт армії, інтелігенції.
Скорботною тінню торкнулася афганська війна, засуджена З’їздом народних депутатів Союзу РСР, і сотні сімей Хмельниччини. В області не повернулося до рідних домівок 109 юнаків і чоловіків (два пропало безвісти), 97 стали інвалідами.
Серед тих, хто загинув, двоє наших земляків: Григорій Попружний з Кунчі й Федір Франчук з Улянового.

 

 

Щоб знову не трапилося лихо

Про те, що я пережила 28 квітня, у Великодній вечір та ніч, мені і досі страшно згадувати. Адже недовгий дощ, який лляв, як з відра, затопив моє обійстя. Хліви, льох, літню кухню, автомобіль, сільськогосподарську техніку, подвір’я – все занесло намулою. Та не залишилася я тоді наодинці з бідою, порятували працівники 36 Державного пожежно-рятувального поста з Теофіполя, допомогли односельці, керівники місцевих агропід-приємств Валентин Грисюкта Володимир Романчук.
Кілька місяців ще довелося мені доводити все до ладу, вишкрябувати, вичищати. Та стала панічно боятися дощу, якби ще раз таке сталося, не знаю, чи пережила б.