НЕ ЖДИ МЕНЕ,
МАТУСЮ ЗОЛОТА…
Трохи більше двох років минуло з того часу, коли закінчилася ця найбезглуздіша і найдовша в історії нашої країни війна. Та ще й досі в багатьох зовсім молодих хлопців не загоїлися рани, десь донині мучаться в неволі сини землі української, ллються материнські і вдовині сльози. Жорстокий і кривавий збройний конфлікт забрав життя понад 15 тисяч радянських солдатів та офіцерів – цвіту нації, кращої молоді. Те, що відбулося в так званий застійний період, без перебільшення можна порівняти із зловісним тридцять сьомим роком, коли внаслідок репресій було знищено весь мислячий цвіт армії, інтелігенції.
Скорботною тінню торкнулася афганська війна, засуджена З’їздом народних депутатів Союзу РСР, і сотні сімей Хмельниччини. В області не повернулося до рідних домівок 109 юнаків і чоловіків (два пропало безвісти), 97 стали інвалідами.
Серед тих, хто загинув, двоє наших земляків: Григорій Попружний з Кунчі й Федір Франчук з Улянового.
Про першого з них йшлося у нарисі «Життя, наче зірки спалах», опублікованому в райгазеті «Червона зірка» від 11 березня 1989 року.
Сьогоднішня ж розповідь – про другого воїна-афганця рядового Федора Франчука. Яким він був, що ми про нього знаємо?... Про це ми дізнаємось, прочитавши нарис «Не жди мене, мамусю золота…», написаного журналістом Тадеушом ОСТРОВСЬКИМ 30 березня 1991 року в районній газеті «Червона зірка» №39 (нині – «Життя Теофіпольщини»).
Коли вдивляєшся в обриси портрету юного Федора Франчука – серце щемить і стаскається. Які розумні очі, милий, ніжнозамріяний погляд! А симпатичне принадне обличчя, прикладена до підборіддя рука, по-парубоцьки причесане на голові волосся так і бринять спрагою життя, дії. Не віриться, ніяк не хотілося б вірити, що того, хто на фото, нині вже немає в живих, що ненька його – продавець воєнторгу Ніна Іванівна ось уже дев’ятий рік не може отямитися від страшного удару долі і стала подібною до птаха, в якого вцілила блискавиця.
Спливає на думку вірш «Письмо маме погибшего сына» дев’ятирічної киянки Віки Івченко:
Здравствуйте, мама погибшего сына
.
Мне незнакомая тетя!
В Вашей квартире светло и пустынно,
И писем Вы больше не ждете.
Война завершилась.
Вернулись живые везучие парни-афганцы.
Я Вам написала письмо и впервые неделю ношу его в ранце.
Я Вашего адреса точно не знаю – одной из п’ятнадцяти тисяч.
Но Вашего сына и я понимаю, чтоб в памяти имя высечь.
А те, в чьи дома не вошли похоронки,
Кто празнует встречу солдата,
глаза опуская, обходят сторонкой,
великую Вашу утрату.
О нене – страдниця солдатська! Нікому не підібрати ліків, які б змогли загоїти Ваше зболене вразливе серце, втамувати нестерпний смуток. Та все ж прийміть, Ніно Іванівно, доземний уклін за свого славного сина. Нехай же хоч маленькою втіхою для Вас, дорога, мужня жінко, буде світла пам’ять земляків, добре слово про найдорожчу людину.
По закінченню Новосибірського військово-технічного училища Павло Федорович Франчук, уродженець Улянового, присвятив своє життя Радянській Армії, службі в морській піхоті. Дослужився до капітана. І куди тільки тільки його не закидала доля: перебував майже в десяти військових підрозділах, розташованих у різних куточках тодішнього Союзу РСР.
Разом з батьком, професіональним військовим, кочувала і сім’я. Ніна Іванівна (до речі, також родом з Ульянового) працювала в системі воєнторгу, а сини – Федір (старший) і Сергій постійно змінювали школи, в яких навчалися: Полярна, Загорська, Північно-морська, Пензенська, Красноярська…
Росли, мужніли хлопці. Обидва захоплювалися гірсько-лижним спортом, молодший, до того ж, боксом. Будучи школярем, Федір Франчук на обласних лижних змаганнях, що проводилися в м. Апатитах, виборов бронзову медаль. Була і золота. Ще одне його захоплення – колекціонування марок. Їх зібралося два великих альбоми. «Жаль, що не залишилась ця дорога реліквія, - не раз шкодував батько. - Очевидно, син комусь подарував. Зате магнітофон і гітара є. Вони нагадують про його чутливу, музичну душу».
Сергій був відмінником у всіх класах. І Федір вчився непогано, хоча рідко засиджувався над підручниками. По закінченню школи перший поступив в кінотехнікум, а другий обрав морське професійно-технічне училище (с. Росляново Мурманської області), рік працював на судноремонтному заводі (м. Полярне). Федора призвали на дійсну військову службу тоді, коли на півдні тільки розгорялося полум’я війни, а Сергія – коли вогонь щойно загасився.
Скупі відомості із комсомольської характеристики, розповідь батька, виписка із наказу командира військової польової частини – ось майже всі джерела, з яких можна довідатися про службу в Афганістані Федора Франчука. Звання – рядовий. Спе-ціальність – телефоніст батареї звукової та радіолокаційної розвідки. За грамотні та вмілі бойові дії неодноразово удостоювався подяк командування.
Павло Федорович пригадує таке. Одного разу син сповістив додому, що знаходиться в Союзі, лікує хворобу Боткіна. Батьки – негайно в аеропорт. Коли прибули за вказаною адресою у військовий госпіталь, Федора ось-ось мали знову відправити в полк. Виявляється, ніякого «Боткіна» не було. Батько помітив забинтовані обидві ноги. Це означало: поранений. Матері про це ні син, ні чоловік не призналися.
У Бориса Івановича Трачука – рідного дядька Федора – зберігається кілька листів з Афганістану. Береже він їх, як зіницю ока, на одному великими літерами написав «Не трогать!». Любив його, наче сина, горює за ним і досі.
«Здрастуйте, мої дорогі дядьку Борисе, тітко Надіє, бабуню Василино і хлопці! З великим солдатським привітом до вас Федір.
У мене все добре, служба йде відмінно і такий же настрій. Тут, де я зараз знаходжуся, погода погана – сніг, хурделиця. А перебуваємо ми в горах (дві тисячі метрів над рівнем моря). Дихати важко, дуже часто відпочиваємо і використовуємо кисневі маски. А там, внизу, де знаходиться наш полк, тепло, снігу немає…
Ну, а як у вас справи, що нового? Чи здорові всі, чи ніхто не хворіє?
Ось і все. Скоро відлітає наш вертоліт, треба закінчувати листа. Інакше потім чекай тиждень, поки він доставить харчі…»
Непідробною щирістю, лаконізмом пройнятий кожен лист, адресований рідні. У всіх них без винятку – запитання про здоров’я, життя-буття, щемливий сум за Уляновим. Ось рядки із ще одного листа.
«…Дуже сумно за домівкою і згадую всіх вас. Як ви там? Як здоров’я і життя? Чи не бешкетують, бува, хлопці, чи слухаються бабуні Василини?..
Можливо, скоро поїду додому у відпустку…»
«Хлопці» - то двоюрідні брати – Геннадій, Іван і Анатолій. За увагу, приязнь, доброту і чистосердечність всі вони безмірно його любили. І він любив їх. А з дядьком Борисом Федя був на «ти». У гості до родин батька і матері приїжджав щоліта. Подобалось йому рибалити, господарювати в саду, на городі, гратися із сільськими хлопчиками, фотографувати.
Розповідає Борис Іванович Трачук:
-Побиваюсь за ним, як за рідною кровинкою. Трудолюбивий, чесний був племінник. Покличуть сусіди, чи попрошу я – ніколи не відмовляв допомогти. Йде стара людини до криниці по воду – біжить підсобити, як побачить. А ще подобалися йому коні. Запримітить де – не відриває погляду. Колись наша листоноша Марія Ковбасюк доставляла бричкою пошту. Ввечері, коли приїжджала додому, частенько заставала біля хвіртки Федора. Чому він тут знаходився, знала наперед: приходив, щоб вивести пасти на вигін коня. Хіба можна просьбі такій відмовити?
Весною 1982 року в нього мав закінчуватися другий, тобто, - останній рік армійської служби. Вже ладнувався «дембельський» чемодан, писалися додому листи з словами «Скоро чекайте». Вже й дівчині з Мурманська призначалося серйозне побачення… Однак на заваді було ще 9 лютого – той страшний чорний день, коли хлопець, життя в якого тільки починалося, переступив поріг вічності…
Їх нараховувалося 29 молодих, можна сказати, ще надто молодих, хоч і обстріляних, бійців. У горах провінції Сурубі виконували розвідувальне завдання. Повернулися ввечері. І такими втомленими, що падали з ніг. Швиденько повечеряли - і в намет спати. А пізно вночі здійнявся сильний афгані (ураганний вітер з піском). Все навкруг вирувало, стовпи пилу підіймалися високо вгору. Стало темно, хоч в око стрельни…
Що трапилося далі, передати словами важко. На намет, де міцно спали наші воїни, (серед них і Федір Франчук), напали душмани. Підступно, зненацька. Користуючись поганою погодою, вони нечутно знищили вартових. А днювальний, хоч і помітив біду, не підняв на ноги сплячих, бо розгубився, залишив напризволяще відповідальний пост. Наслідок жахливий – 28 понівечених ножами та обгорілих трупів. Згодом, коли Павло Федорович побував у військовій частині, де служив син, знайомий капітан-геодезист йому розповів: «Душмани спочатку попропорювали всім животи, а потім підпалили намет… Яка нелюдська жорстокість! Живим, але вже у безнадійному стані, залишився лише один узбецький солдат…».
Із спогадів Бориса Івановича і Надії Прокопівни Трачуків: «Батьки вирішили поховати Федора у нас, в Ульяновому, на своїй батьківщині. Тут і рідня вся, і улюблене село хлопця. Але ось яке вийшло непорозуміння. Загинув він 9 лютого, а похорон відбувся аж 3 березня. Отож домовина знаходилась більш як три тижні в дорозі. І не тому, що її помилково відправили в Мурманську область, звідки колись Федір призивався в армію. Як з’ясував наш Павло (а він людина прискіплива), усі 28 домовин доставляв на місця лише один-єдиний літак. Скільки-то треба було пережити батькові й матері, чекаючи свого в цинк закутого солдата!».
У невеличкому містечку Загорську, що у Московській області, проживає сім’я Франчуків. Ніна Іванівна – працює продавцем, а її чоловік обслуговує плавальний басейн. Не сидиться ще молодому пенсіонерові дома… Восени минулого року вони буквально «вирвали» з Улянового матір Павла Федоровича. «Вирвали» сказано у буквальному розумінні слова, бо кого із старих людей легко зняти із рідного, насидженого гнізда. Але треба було. Хворіє старенька, перестала бачити. А в місті, та ще й із турботливими своїми людьми, краще розвиненою медициною, все-таки ліпше.
Отож живуть вони зараз утрьох. Та поки що це не остаточний склад сім’ї. Нинішньої весни очікується поповнення. Як каже жартома Павло Федорович, полку скоро прибуде: повертається з армії молодший син Сергій. І як тут не вистачає ще Федора. Не прийде він у рідну хату, не скаже радісно: «Здрастуй, мамо!», «Здрастуй, тату!». Час для нього зупинився, але він оживає разом з нашою пам’яттю.
Щороку в День Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні, а також 15 лютого, коли завершилося виведення з Афганістану обмеженого контингенту радянських військ, у квартиру Франчуків, що у Загорську, приходять учні середньої школи №8. Приходять, щоб привітати сім’ю із святом, пом’янути колишнього свого учня. У музеї бойової слави цього навчального закладу зберігається фотографія Федора Франчука, комсомольська характеристика на нього.
Свято пам’ятають про воїна-афганця на Теофіпольщині. У Шибенській середній школі його іменем названо піонерський загін, оформлено стенд «Виконуючи інтернаціональний обов’язок». Ще один стенд, де красується фото хлопця, влаштовано в адміністративному будинку райкому ДТСААФ.
До могили Федора Франчука на кладовищі с. Улянове частенько навідуються воїни-афганці з усієї Теофіпольщини, покладають тут квіти, проводять зустрічі, мітинги.
Чимало зробила для увіковічення пам’яті нашого славного земляка голова районного комітету солдатських матерів, директор Будинку культури Теофіпольського цукрозаводу Тетяна Пилипівна Жарчинська. Це ж з її ініціативи щорічно проводяться масові заходи, приурочені загиблому солдатові. Порушила ця неспокійної вдачі жіночка питання і про прокладання дороги з твердим покриттям до кладовища, де похований рядовий Федір Франчук.
Кожного року на базі Теофіпольського цукрозаводу організовуються республіканські змагання з волейболу на кубок імені цього воїна-інтернаціоналіста. Постійні учасники цього турніру Тернопільська та Хмельницька області, місто Кам’янець-Подільський. До речі, замовляв фарфоровий з позолотою Кубок імені Ф. Франчука у Полонному колишній другий секретар райкому комсомолу, а нині секретар партійної організації колгоспу «Дружба» Володимир Лавренюк.
Кажуть, що той, хто віддав іншим тепло, житиме вічно. Федір Павлович Франчук віддав заради інших найдорожче, що мав, – життя. То ж пам’ятаймо його вічно, люди!
На фото: автор нарису член Спілки журналістів Союзу РСР
Тадеуш Островський
