Не загоїться в серці матері кривава рана

Ходить Галина Станіславівна згинці, з двома палками, випростатися вже не може. З восьмого класу на ферму пішла, дев'ятнадцять років за доярку була, одробила і руки, і ноги. Як та спина боліти не буде? Ще ж і телятницею трудилася, і на нормі була, вдома треба було все поробити, хату добудувати, дітей, Колю, Васю, Надю, зростити. А як 20 вересня 2015 року впало на її родину те страшне горе, ще більше її пригнуло.
- Дуже нам тяжко було, - розказувала крізь сльози, - вважай, що на фермі наше життя пройшло. Василь, чоловік мій, і їздовим був, і гній качав, і на тракторі робив. Діти маленькі, купили на цій вулиці не хату, а коробку,продали корову, бо грошей на ліс не було. А я пішла і прийшла, пішла і прийшла… Надю звечора заплітала, в хустинку зав'язувала, бо ж щоранку в п'ять на фермі треба було бути, в школу дітей вже батько випроважав. І де ті сили бралися? Та були молодими, надіялися на краще. Жили, як всі люди, давали собі раду, потроху розживалися. Підростали хлопці, в усьому допомагали, Надя мені помічницею стала.

Обом, і Колі, і Васі, випровадини зробили. Коля тут, в Новоіванівці женився, а Надя пішла в невістки в Гальчинці, весілля їм поробили. Зостався Вася коло нас, що то вже за добра, роботяща дитина була. Зразу, як ще був колгосп, на тракторі робив, помічником комбайнера. Дуже до техніки мав нахил, весь час колупався в тих залізяках. Купив трактора, позбирав до нього все, купив і машину. Хтось попросить щось поладити, своє покине, а піде. Ми з батьком просили, женися, сину. А він такий веселий був, все жартував, що пора не прийшла.
Чула материна душа біду,ой, чула. Стискалося її серце від недоброго передчуття, йшов 2014 рік, забирали на війну хлопців. Далі спочатку повістку Колі, на четвер,14 серпня. Як тут у вівторок дзвонять з сільської ради, є повістка і Васі. Мати – в крик, плач, що, і другого сина забирають? То ж обоє пішли одного дня. Провела їх до перехрестя, плакала, лементувала. А Вася все казав: « Не плач, мамо, не плач, вернися».
- Були спочатку вони в Яворові, на полігоні, - продовжувала, - їздила я у військкомат, просила, двоє ж з одної хати. Хто мене там почув!А їх після того навчання – на передову. Де Вася тільки не був, в Маріуполі, Авдіївці, на Луганщині. Дзвонив мені, казав, як в сніг та в дощ стоять вони в полі, притуляться до дерева, і так тепло їм стає. Як хлопці, які не курили, закурили, а він – ні. Приходили вони обоє у відпустку, на новий рік. Побули тих кілька днів вдома, ото ми бачили Васька востаннє. Коля ж після того горів в танку, якось чудом з нього вискочив, форма на ньому згоріла, був контужений. То комісували його, дали третю групу. Нездоровий, два рази на рік в госпіталі лікується, та, слава Богу, живий, подзвонить, обізветься. Вася ж дослужив, тішився, що додому вже їде, що купив собі берци, як в їхнього замполіта, замшеві. Дзвонив вже з Києва 20 вересня 2015 року, мав там пересісти на поїзд до Хмельницького. Що зробилося, як таке могло бути? Знайшла його поліція неживого та босого. Забрали картку, телефон, ще й ті берци. Забили нелюди, хто кого знайде. На фронті не забили, в Києві вбили. Четвертий рік вже йде, лежить моя дитина в сирій землі, не знаю, чи я ще живу, чи вже не живу. Плачу без кінця, кричу, голова болить, тиск скаче, на око дало. На кого ж ти, сину, нас покинув? Думали ми з батьком, що ти на могили наші прийдеш, а вийшло, що ми до тебе ходимо. Батько то ще трохи крепший, а я то вже нічого не можу. Та ще якось лазаю.
Куди не гляне мати – скрізь Васько своїх рук доклав. Задумав веранду на всю хату добудувати. Все сам зробив, і піднавіс коло хліва, і гараж. А як на Проводи були на його могилі, всі люди підходили, понакладали квіток, крашанок та паски. Якби був злецький, чи прийшли б?
- А от з сільської ради ні разу до нас ніхто не прийшов, не спитав, не подзвонив, - не може змиритися Галина Станіславівна, - навіть про ті безплатні дрова не повідомили, зять наш сам добився. Чого ж то так?
Не перестає боліти серце матері. Скільки буде жити, не перестане. Не загоїться в ньому кривава рана. Нема більше для неї ні радості, ні втіхи, лиш вічною печаттю лягла на її душу гірка печаль.
Галина Тебенько