8 березня зустріла Василина Михайлівна Дубравіна з Теофіполя свою 90-у весну. Хоч випала на її долю гірка печаль, невимовні страждання, не озлобилася, ні на кого не тримала зла, завжди робила та робить людям лише добро.

Живе баба Василина, як кажуть на неї, у Теофіполі вже до сорока літ. Перебралися сюди з молодшим сином Павликом з Воронівець, поставили хату на новій вулиці, обжилися. Та не покидало її горе, не заживала на серці кривава рана. Поховала ж свого старшого, вісімнадцятирічного сина Колю. Сталася та страшна біда 15 серпня 1970 року, задушив його, причіплювача, бульдозер на силосній ямі. То ж у Воронівцях, які не перестають її пахнути вишнями, найрідніше місце для неї – сільський цвинтар, спочивають тут батьки, троє братів та дорогий синочок. Щороку приїздить сюди на проводи, несе до церкви парастас, поки жива, поки носять ноги, так буде робити.

Після похорону крепко слабувала, зірвала нерви, викидалася без пам'яті. Лікувалася, по санаторіях їздила, по дідах та бабах, хапалася за соломинку, щоб раду собі давати, Павлика підтримати. Років вже зо 25, як зійшла на неї Божа благодать, стала людям помагати, яєчком викачувати, молитви промовляти. Хоч нелегко це, бере все на себе, болить серце, голова, треба відлежати. Та відмовити людям не може, нікому не зичить зла, всім хоче допомогти.

Маленька, худенька, з втомленими, вистражданими очима, у перший день посту сиділа на ганку, читала молитви, бо ж слово Боже має велику силу. Розчулилася, скотилася по щоці непрохана сльоза, як прийшли її привітати голова районної ради Андрій Петринюк та начальник інформаційно-аналітичного відділу апарату районної ради Ганна Кондратюк. Вручили грамоту, подарунок, квіти, промовили щирі слова. Здавалося б, що там такого, а вважили просту, мудру, хорошу людину. Бо ж на свій поважний вік зберегла Василина Михайлівна світлу душу та добре серце.

То ж хай зустріне вона ще не одну свою весну, а поряд з печаллю та тугою буде у її житті тиха радість, світло та родинне тепло.

А.Джус