Раїсі Михайлівні Глов’юк з Теофіполя 3 серпня виповнилося вже 84 роки. Маленька, худенька, та енергійна, з ясним розумом та світлою пам’яттю.
– Не думала, – каже з сльозами на очах, – що доживу до другої війни. Народилася я в 1940-ому році в Алтайському краю, в Сибірі, глибинці росії. Була зовсім маленькою, та пам’ятаю, як з кожної хати забирали чоловіків на фронт, як приходили похоронки, як поверталися покалічені солдати. Яке було горе, яка була біда! І знову така страшна війна?
В Україні, в Теофіполі живе вже 63 роки. Сподобав українець Анатолій Глов’юк з Іванівки, що за Базалією, симпатичну, усміхнену, спритну дівчину Раю, проходив тут, в Алтайському краю строкову службу. Та й забрав її з собою додому. Таке було тоді – ті їхали туди, ті їхали сюди.
Перебралися в Теофіполь, стали працювати: Анатолій – в «Сільгосптехніці», Раїса – на центральному поштовому відділенні. Нелегкі були часи, ніхто не розкошував, та надіялися на краще. Народилося в них троє синів – Сергій, Вася, Петро, жили, розживалися, отримали квартиру. Довелося пережити їм страшне горе: Вася прийшов з армії, одружився з хорошою дівчиною Ніною, народилася донечка Аллочка. Було йому 22 роки, як загинув в автокатастрофі, тут, на дорозі коло колишньої «Сільгосптехніки» стоїть пам’ятний знак. І треба було з цим жити, з такою раною в душі.
– Але ніхто мене ніколи тут не ображав, – розмовляє Раїса Михайлівна суржиком, – всі до мене завжди ставилися доброзичливо, привітно, може, й тому, що і я не робила нікому зла, а лише добро. Почуваю себе українкою, щиро вболіваю за нашу Україну, це моя Батьківщина. Онук мій Саша, син Петра, був учасником АТО, скільки треба було спереживатися, нагризтися! А як почалася ця жахлива війна, для мене це було страшним потрясінням, я не могла повірити, як таке можна було виробити! Телефонувала до мене моя племінниця, коли померла її мати, моя двоюрідна сестра, і каже: то Україна на нас напала! Вони що, там всі з розуму посходили? То я перестала з нею спілкуватися. Як можу, так підтримую Збройні Сили України, наших дорогих хлопців, синів та внуків. Пенсія в мене маленька, та щоразу, як приходжу на базар, як стоїть там Саша Безощук, даю на дрони, скільки можу – 50, 100 гривень. От якось на Гуманітарний штаб Теофіпольщини дала 500 гривень, ті дівчата ж послали нашому Іллюші велику посилку, а їм же треба закупити продукти, щоб тих страв наготувати.
Іллюша – то її внук, син Петра і Таїси. Йому 34 роки, і вже один рік та два місяці, як він на передовій, на Запорізькому напрямку. Внуком вважає і 41-річного Руслана, чоловіка внучки Аллочки. Також був мобілізований у 2022 році, був на Херсонському напрямку, та вже 9 місяців, як не виходить на зв’язок.
– Скрізь ми вже зверталися, – продовжує, – та віримо, що живий, що в полоні. Віримо, надіємося, молимося. Я щодня стаю на коліна перед іконою Божої Матері, щиро проказую молитви, у сльозах прошу, щоб заступила, своїм покровом зберегла моїх внуків, всіх воїнів, бо вони чиїсь діти та внуки, правнуки. В кого нема нікого на війні, того не болить, тому байдуже. А чого так має бути? Чомусь багатих не забирають, тільки простих людей. Я дуже люблю нашу газету «Життя Теофіпольщини», кожного четверга чекаю, читаю, перечитую. Як є повідомлення про загиблого – наплачусь, бо сприймаю це горе як своє. Бо ж вони за нас віддали своє життя! От прочитала, як пише батько про загиблого сина, чи ж він не правий? То дійсно крик душі!
Щодня Раїса Михайлівна роздумує про своє життя: як прожила з чоловіком Анатолієм Петровичем 55 років, як ніколи її не зобидив, хлопцям наказував берегти та цінувати матір. Вже десять років, як відійшов у засвіти. Живе коло неї старший син Сергій, дружина Таня та дві доньки в Італії, вже й там народилися двоє внуків. Бо якесь таке життя. Згадує, як ростила внучку Лілю, коли мама Таїса була в Італії. Добре, що повернулася, допомогла зібрати Іллюші на автомобіль, їм же там, на війні, без машини ніяк. А всі невістки для неї, як рідні дочки – Таня, Ніна, Таїса. І всіх вона поважає та любить, і вони про неї піклуються. Згадує, як 40 років проробила на пошті в Теофіполі, яка то була відповідальна робота. Спочатку була на сортувальній, потім була начальником поштового зв’язку, відправляла посилки, а було їх море. Знає, пам’ятає всіх, хто тоді робив, і в Теофіполі, і по селах. От якби на 9 жовтня, у Всесвітній день пошти, начальство через газету привітало всіх ветеранів-поштовиків! Чи було б погано? Бо люди хочуть, щоб про них згадали. Від себе особисто вітає всіх поштовиків, зичить здоров’я та добра.
Та, головне, палко хоче, палко мріє дожити до Перемоги. Щоб закінчилася ця кривава війна, настав мир, щоб повернулися Руслан та Іллюша, повернулися всі воїни, захисники України.
І так буде, хай почує її Всевишній!
Галина Тебенько
