Погода

Наодинці з дощем

Давай побудемо сьогодні наодинці,

Собі тихесенько поплачемо удвох.

Моя душа самотня, ніби з сиротинця,

Я почуття усі сховала в темний льох.

Давай побудемо сьогодні наодинці...

Мені не треба парасолі чи плаща,

Я не ховатимусь.... Чи ми якісь злочинці?

Ти лиш затримайся, будь ласка, не втікай...

Давай побудемо сьогодні наодинці.

Завжди обожнювала слухати тебе.

Давай зіграємо усе, як на картинці:

Отак вздовж вулиці з тобою вдвох ідем.

Давай побудемо з тобою наодинці...

А ти затримайся ще трохи, не спіши...

Я так радію кожній крапельці-живинці,

Знов воскресають почуття в моїй душі.

19.07.2024 р.

А це вже сталось, сталося давно

А це вже сталось, сталося давно...

А ми не розуміємо ще досі,

Що це життя – не сцена, не кіно.

А ми по склу і далі ходим босі...

А ми все не второпаєм ніяк,

Що СЛОВО – зброя і його бояться.

Нам вищі сили подали вже знак,

А ми, сліпі, не там шукаєм щастя.

Хтось розрізняти досі ще не звик,

Що в голові – «опілкі» чи «полова»...

Давно нам хочуть вирвати язик,

Ми ж власноруч вбиваєм рідну мову.

20.07.2024 р.

Липень вже склада свої букети

Липень вже склада свої букети,

Пов’язав їх павутинням днів.

В кожному приховані секрети,

Про які він нам не розповів.

Береже таємне, сокровенне

Від людської заздрості й очей.

Та трудився Липень не даремно,

Нас покине гідно, не втече.

Все, що пристарав трудом великим,

Що нажив за всі ці божі дні,

Склав у льох, у кошики великі,

В бутлі – у великі та малі.

Посплітав в тугі вінки цибулю,

У пучки часник весь пов’язав.

Щоб хандри ми чим скоріш позбулись,

Квітами світ грішний прикрашав.

Пшеницям пообрізав вже коси,

Гул косарок в полі відгримів,

Вже стерня лягла під ноги босі...

Він від спеки ледве не зомлів.

Наварив із абрикос узвару –

Полудневу спрагу вгамував.

Інколи його дражнили хмари,

Для дощу долоні підставляв.

Красень Липень – працьовитий, впертий,

Так плекав цей світ і так любив,

Залишив нам всі свої букети...

І кудись за небокрай поплив.

28.07.2024 р.