Наодинці з дощем
Давай побудемо сьогодні наодинці,
Собі тихесенько поплачемо удвох.
Моя душа самотня, ніби з сиротинця,
Я почуття усі сховала в темний льох.
Давай побудемо сьогодні наодинці...
Мені не треба парасолі чи плаща,
Я не ховатимусь.... Чи ми якісь злочинці?
Ти лиш затримайся, будь ласка, не втікай...
Давай побудемо сьогодні наодинці.
Завжди обожнювала слухати тебе.
Давай зіграємо усе, як на картинці:
Отак вздовж вулиці з тобою вдвох ідем.
Давай побудемо з тобою наодинці...
А ти затримайся ще трохи, не спіши...
Я так радію кожній крапельці-живинці,
Знов воскресають почуття в моїй душі.
19.07.2024 р.
А це вже сталось, сталося давно
А це вже сталось, сталося давно...
А ми не розуміємо ще досі,
Що це життя – не сцена, не кіно.
А ми по склу і далі ходим босі...
А ми все не второпаєм ніяк,
Що СЛОВО – зброя і його бояться.
Нам вищі сили подали вже знак,
А ми, сліпі, не там шукаєм щастя.
Хтось розрізняти досі ще не звик,
Що в голові – «опілкі» чи «полова»...
Давно нам хочуть вирвати язик,
Ми ж власноруч вбиваєм рідну мову.
20.07.2024 р.
Липень вже склада свої букети
Липень вже склада свої букети,
Пов’язав їх павутинням днів.
В кожному приховані секрети,
Про які він нам не розповів.
Береже таємне, сокровенне
Від людської заздрості й очей.
Та трудився Липень не даремно,
Нас покине гідно, не втече.
Все, що пристарав трудом великим,
Що нажив за всі ці божі дні,
Склав у льох, у кошики великі,
В бутлі – у великі та малі.
Посплітав в тугі вінки цибулю,
У пучки часник весь пов’язав.
Щоб хандри ми чим скоріш позбулись,
Квітами світ грішний прикрашав.
Пшеницям пообрізав вже коси,
Гул косарок в полі відгримів,
Вже стерня лягла під ноги босі...
Він від спеки ледве не зомлів.
Наварив із абрикос узвару –
Полудневу спрагу вгамував.
Інколи його дражнили хмари,
Для дощу долоні підставляв.
Красень Липень – працьовитий, впертий,
Так плекав цей світ і так любив,
Залишив нам всі свої букети...
І кудись за небокрай поплив.
28.07.2024 р.
