Цього дня хата Степана Левчуня у Шибені наповнилася дзвінким гаморем, веселощами, дитячими пустощами. Це зібралася уся велика рідня Анісії Олександрівни – мами, свекрухи, бабусі та прабабусі.
8 лютого зустріла вона на своєму життєвому порозі дев’яностий день народження. Привітали ювілярку з поважними літами секретар Теофіпольської селищної ради Роман Непотас, головний спеціаліст загального відділу Теофіпольської селищної ради, голова первинного ветеранського осередку сіл Шибена та Гаївка Володимир Бурлак, голова ГО «Теофіпольська районна організація ветеранів та пенсіонерів органів внутрішніх справ «Щит і меч» Анатолій Стучинський, заступник голови відокремленого підрозділу організації ветеранів України Теофіпольської територіальної громади – автор цих рядків.
Цвіла іменинниця від радості. Адже в її честь сини Степан та Віктор, невістки Валентина та Любов влаштували для неї ціле сімейне свято. Заслужила його берегиня роду Левчунів.
Від Теофіпольського селищного голови Михайла Тененева вручили її грамоту за багаторічну працю в сільськогосподарському виробництві та матеріальне заохочення. Отримала Анісія Олександрівна і цінні подарунки, букети живих квітів. Повіншувала її і подруга дитинства та по колгоспній роботі Анісія Якимівна Ротчук. Бажали винуватиці свята щоб її велике, добре, любляче серце билося ще довго-довго та випромінювало, дарувало родині своє тепло.
Народилася в простій селянській сім’ї, допомагала батькам, закінчила вісім класів. Стала працювати в місцевому колгоспі, не цуралася ніякої роботи. Із 53-ох років виробничого стажу двадцять чотири працювала на фермі, решту – в буряківничій ланці.
– Як згадаю молоді роки, – казала, – як треба було тяжко трудитися. Сапку з рук не випускала від весни до осені. А відпочивалося легко. З піснями наша ланка до дому поверталася. Ще й рядно на плечах, треба ж було хопти нарвати і принести. Хотілося і до клубу на танці піти, кіно не пропустити. Дивись – і ранок засірів. Ото були цікаві літа. Дівочі…
Скрізь трудилася, не покладаючи рук.
– А далі покликав мене заміж роботящий, добрий хлопець Павло Левчунь,– згадувала, – не жалію. Жили в мирі, хоч було нелегко, треба було справлятися і вдома, і на роботі. Ковалем у кузні робив. Був майстром на всі руки, добре знав мулярку, столярсько-теслярську справу. Слухав людей, нікому не відмовляв, робив все на совість.
Народили та виростили двох синів – Степана та Віктора. Як підросли, стало легше, вже була батькам підмога. Пасли корову, допомагали матері на нормі, на фермі, в городній бригаді. Згодом кожний знайшов свою стежину. Степан все трудове життя працював енергетиком. Молодший Віктор трудився трактористом та комбайнером у Гальчинцях.
Як рідних прийняла Анісія Олександрівна у свою родину невісток Валентину та Любу. А вони відповіли їй взаємністю. Горнуться до бабусі та прабабусі четверо онуків та шестеро правнуків. Цілий сімейний скарб.
Говорили про життя, та не могли не зачепити війну. Бо торкається кожного ця страшна біда.
– Ми, українці, – промовила, – сильні, дружні, любимо свободу та свою рідну землю. Перемога обов’язково буде за нами, вона в корені наша. Згадаєте моє слово!
Яке велике щастя, коли в родині панує злагода, віра в краще, в завтрашній світлий мирний день. Заслужила таке щастя Анастасія Олександрівна – теплом свого материнського серця, красою душі, щирими молитвами та простою життєвою мудрістю.
Андрій Рудюк
