Те, що з початку цієї війни в Україні розгорнувся потужний волонтерський рух на підтримку Збройних Сил України, красномовно свідчить про те, що українці хочуть жити в незалежній державі, що вони понад усе цінують волю та свободу. У нашій газеті ми постійно розповідаємо про волонтерський рух на Теофіпольщині, але людей, які безкорисливо роблять добрі справи задля підтримки мужніх захисників Вітчизни, є ще багато.
Тож наша розповідь про Марію Постернак з Лисогірки, її сім’ю, які з перших днів війни і до сьогодні волонтерять. Попри велике господарство, городи, знаходять час для цієї напруженої, невтомної роботи.
У їх затишній оселі розмовляємо з Марією Костянтинівною та її донькою Танею. Привітні, доброзичливі. А на підвіконні вже стаканчики з посіяним насінням перцю чілі, посудинки з посадженими коренями імбиру.
– Хочу, щоб була своя розсада гіркого перцю, – каже господиня, – бо ж роблю таку смачну вітамінну приправу для хлопців, а ще ж ліки такі – лимони, мед та імбир. А він же такий дорогий, 200-250 гривень за кілограм, то хочу виростити сама, на городі. Другі такі ліки роблю з часником, теж вони дуже корисні. То знаєте, скільки саджу цибулі та часнику? Сотих зо п’ять. Бо як інакше, треба ж передавати на фронт, і для себе треба.
У Лисогірці Марійка (так кажуть на неї люди) живе вже 27 років. Сама з Молоткова, а вийшла сюди заміж за Василя Постернака. Вивчилася на кухаря дитячого харчування, трохи робила в Осниках в дитячому садку. Та за станом здоров’я розрахувалася. Та й народилося троє дітей одне по одному, роботи вдома повно, треба було самим давати собі раду, хату помаленьку ремонтувати.
– Ще ми все не подоводили до пуття, – усміхається, – але доведемо, дуже нам Таня допомагає, от приїхала на трохи з Німеччини, там на роботі, то мені така велика підмога. Розумниця вона в нас, спочатку закінчила коледж у Тернополі, а потім Хмельницький Національний Університет. Вже й мову німецьку знає досконало, а як допомагає мені у волонтерстві! Бо ж на все треба грошей, хоч і сама постійно донатить на різні збори, у фонд Притули.
Як почалася війна, подружжя Постернаків робило коктейлі Молотова, була тоді така команда. Треба було вистояти в черзі за соляркою в Ланівцях, поробити, розставити вздовж дороги через село. Слава Богу, що не довелося їх використовувати.
– Стояв тут у нас блок-пост, – продовжує, – то я носила їм смаколики, пампушки з часником, кошик паски, а на фронт готувала гречану кашу з м’ясом, складала в лотки і передавала. І тоді почала я пекти хліб та пиріжки в печі. Ясно, що треба було дрова наколоти, напалити піч, а замісити печиво хліба, то що? І печу я до цього часу, хоч руки дуже болять. Вже й мені Таня купила таку машинку, що тісто замішує, але ж то вже треба гратися по порціях. Возила я те напечене і в Теофіполь, і в Святець, і в Ланівці. Звісно, і не тільки хліб та пиріжки, а й закрутку, яблука, бо в нас великий садок, і цибулю та часник, і мед з горіхами. А наколоти горіхів, щоб вийшло два кілограми? А квасини скільки передала! Бо сію багато огірків, саджу багато помідорів. Понаквашувала п’ятилітрові бутлі, от днями завезла в Теофіполь, у Гуманітарний штаб, мають вони везти на фронт, хай хлопці смакують. Ще й яблук завезла. Але найбільше співпрацюю з Ольгою Тимошенко з Тернополя. Знаю, що моє там не пропаде, а потрапить до бійців. А що я ще робила: передавали мені з Молоткова, там є волонтерський центр, тушонку і кашу простерилізувати в автоклаві. То я так робила. І печиво пекла. І адресну допомогу передавала хлопцям, всього потрошки, і ліки. А восени вторік була на ярмарку в школах, в Лисогірці та Молоткові. Продавала квіти, багато їх в мене, багаторічних. Та крім мене ніхто з дорослих такого не робив. Все, що вторгувала, віддала дітям, ще й смаколиків понакупляла. Правда, чомусь дивилися на мене, як на пришельця з космосу.
Сумно Марії Костянтинівні, що дуже мало односельців відгукуються на її заклики у фейсбуці про збори. Хоч знайшлися люди, дали мед, дали горіхи. Переконана, треба всім долучатися до підтримки ЗСУ, хто як може, хто чим може. Бо ж то наша спільна справа.
Ще в’яже вона теплі шкарпетки. Вже багато їх передала. А як лежала в лікарні, то весь час в’язала. Ото вже тішилася, що мала на це час. Вже й Таня купила їй в’язальну машинку, але ще не навчилася.
– Дуже хочу, щоб люди не були байдужими, – каже наостанок, – бо ж там чиїсь діти. Завдяки їм ми тут живемо, в теплі, в безпеці. Вірю, що разом з нашим старостою Аллою Володимирівною, а вона в нас дуже хороший староста, щось в нашій Лисогірці таки зрушимо. Бо треба робити добрі справи, і робити їх від щирого серця. Бо за нас це ніхто не зробить.
Галина Тебенько
