Йде страшна війна, гинуть кращі, мужні захисники України, за рідну землю, за волю та свободу, за краще життя. Вічна слава полеглим Героям! А як жити матерям з цим горем, як дивитися на білий світ, щось робити, коли рветься від розпуки душа, невтішно плаче та болить?
Народила та виростила Надія Григорівна Руда з Кривовільки троє синів – Володимира, Василя та Олександра. Кожному віддала свої сили та любов, часточку своєї душі.
Нема вже Василя, помер 12 листопада минулого року. Вже, певне, до кінця своїх днів не скине чорної хустки. І чого ж так? Чи ж нажився? Рада б йому була небо прихилити…Чого ж послав йому Бог таку долю?
– Був наш Вася з 1974 року, – розказує зі сльозами на очах, – дитина, як дитина, був слухняним, допомагав нам, не мали ми з ним ніякої гризи, як то буває з хлопцями. Після школи пішов в СПТУ, вивчився на тракториста, до армії в колгоспі поробив трохи. Після армії знову в «Труді» трактористом робив. Женився, пішов жити до дружини, діти народилися, дівчина та хлопчик. Помаленьку можна було жити, як в людей. Коли у 2014 почалася ще та війна, зразу його й забрали. В ракетних військах він був. А тоді ж яка біда була, нічого ж не було, били ж наших страшно. Під Волновахою яке пекло було, якраз він там був, на Донеччині – Волноваха, Костянтинівка. Не знаю, як ми його дочекалися, два роки там був. Вернувся слабий, ноги були зрешечені кулями, осколками. Інвалід, зразу ще якось ходив, а далі тільки з палками. Дуже ноги стали сильно боліти. Робити вже не міг, стояв в центрі зайнятості. А як було групу без грошей зробити? Невістка забралася з дітьми в Москву, жив сам, ми підтримували його, як могли. Мав посвідчення учасника Антитерористичної операції, учасника бойових дій, мав медалі – «Ветеран війни», «За участь в Антитерористичній операції». В червні минулого року йому ще повістку приносили. А в нього онко взялося, третя стадія. Два рази на хімії був, за два місяці його висушило та з’їло. І от помирає він 12 листопада. Зійшлися люди на похорон, отець Дмитро відслужив. Ніхто з військкомату не прийшов. Напевне, вони не знали, та в нас же старостат на те є. Нікого не було, ніхто слова не промовив. Мовчала, бо плачу, світу не бачу. Але ж мучить мене: а чим моя дитина гірша? Він же учасник бойових дій, чого ж не поховали його з почестями, як воїна? Хіба він не заслужив?
Обурювалися й однокласники, друзі Василя. Бо хіба ж так справедливо?
Старшого Володимира, резервіста, забрали з перших днів війни. Скільки то треба було матері пережити! Але у жовтні 2022 року комісували його за станом здоров’я, по зору. За те у грудні 2022 року на війну пішов менший, Олександр.
– Нема мені просвітку, – зітхає Надія Григорівна, – весь час на нулі, на Доннеччині, Краматорськ, Сіверський, Вугледар, на «гарячих точках». Спаси, Боже, і сохрани, що то вже за страшна біда посіла ту нашу Україну. Коли вже та війна закінчиться, багаті жирують, а для бідних – погибель?
Не перестає боліти серце матері. Бо вона мати.
Галина Тебенько
