Трагічно-героїчна доля нашого народу, нашої мирної слов'янської, європейської трудолюбивої нації. В одних із багатьох наших національних символах – Хресті, Мечі, Плузі – вклалося все наше життя-буття. Господь подарував нам, українцям, накращу на світі землю! А ось із північно-східним сусідом-варваром , нашим одвічним ворогом не поталанило.
Маючи дуже цінні книги з історії, які вийшли з друку вже в наш український час, мені захотілося ще глибше пізнати нас, українців, а особливо того сусіда, самозваного «великороса». Ото, спираючись на достовірні історичні факти, я написав цей досить об'ємний допис в нашу рідну газету, таке дослідження на згадану тему.
В минулу душну російсько-радянську-кагебістську епоху – про яку Україну можна було голосно говорити? А вона ж ще «…у прадавню історію людтсва була Велика Оратанія, Аратта, духовний центр усього слов'янського світу? Яка там українська ідея? Я знав три братніх народи, які на чолі із старшим братом» будували одну державу. Про який розпад СРСР могла бути мова? А Гуру (тібетський мудрець)називав навіть дату розпаду і посилався… на Біблію» (Юрій Канигін, «Шлях аріїв», Київ, 1997)
В написаному мною – Правда про смертоносні, криваві, жорстокі війни, військові походи диких пращурів сьогоднішніх їхніх спадкоємців – «великоросів», ще кращих озвірілих вбивць, головорізів, садистів, руйнівників, які генетично повністю успадкували і ще максимально примножили ту дику звірину лють, ту небачену жорстокість, те зло ординського монголізму.
Де ж почалося зачаття тих пращурів, звідки вони вилупилися? Як вони стали «великоросами»? У ХІ-ХІІ століттях великий край теперішньої Російської імперії від Тули, Рязані і до Москви населяли давні фінські племена , які жили в глухих заболочених лісових хащах – мокша, меря, весь, чудь, мордва, марі та інші. І називався той край за старих часів Моксель.
«В 1237 році на Суздальську землю прийшди татаро-монголи (орда хана Батия). Таким чином земля Моксель увійшла до складу Золотої Орди імперії Чингісидів і її воєнна сила влилася у військові сили імперії. В 1238 році із фінських племен формується військова дружина хана Батия, яка використовувалася ним в завойовницьких походах на Європу в 1240-1242 роках». (Книга «Русь не Росія», Черкаси, 2015), Львів). А пізніше, із заснуванням поселення Москва ( в перекладі з фінської «гниле болото»), той край почав називатися Московією, населення якого прирекло себе на дике, розбійне життя. Згодом на психологію московита наклали відбиток запозичення монгольсько-татарського інстинкту завойовника і моторошні спогади про багаторічні приниження від Орди. Так до ХVІ століття сформувався тип людини-завойовника, страшного у своєму неуцтві й люті» ( Володимир Білінський, «Країна Моксель, або Московія», Київ, 2009). Таким вже був князь Московії Іван ІV Грозний, кий у 1547 році почав величати себе московським царем. А вже за царя Петра І було підло вкрадене наше ім'я – Русь, і Московія стає імперською Росією.
«Створюючи Російську імперію, еліта чітко розуміла, що без великого минулого не можна утворити велику націю. Треба було прикрасити минуле… й привласнити чуже. Щоб привласнити історію Київської землі, великоросам знадобилося придушити український народ, загнати його в рабство-кріпосництво, позбавити власного імені. Так з'явилася версія про великоросів та малоросів»(Володимир Білінський, «Країна Моксель, або Московія»).
Який невинний гріх і досі спокутує Україна, що, конаючи в царській московській неволі, не змогла захистити, не дати жорстокому гнобителю так нахабно привласнити собі таке наше мелодійне ім'я, і так своїми садистськими діями осквернити його?
«Варварська, деспотична Московщина примусила нас занехати своє старезне ім'я Русь. Але воно залишається нашою власністю… Тепер ми вживаємо лише ім'я Україна, про яке є писемна згадка з 1187 року (Павло Штепа, «Українець і москвин», (Іпатієвський літопис), Дрогобич, 2010).
Хто ж заснував Москву? Читаю в тій же, вже згаданій вище, дуже цінній книзі Володимира Білінського «Країна Моксель, або Московія»: «Москва заснована не 1147 року, а значно пізніше – 1272 року. І засновником Москви був не князь Юрій Долгорукий, а хан Золотої Орди – Менгу-Тимур, внук великого хана Батия» (!!!).
А хто ж такий Юрій Долгорукий, так пошанований в Москві, в Росії? А він – один з наймолодших синів київського князя Володимира Мономаха, шостий. Після смерті князя в 1125 році в Києві князювали його старші сини. Волею долі Юрій Долгорукий залишився без ніякого престолу, і в 1137 році покинув Київ і подався на північ, в Моксель, в «Залишанську землю», осів там, правив Суздальським князівством. Знайшов там жінку серед місцевого племені, одружився, в них народився син Андрій, якого пізніше назвуть Боголюбським.
А поки синок Юрія Боголюбського підростав, батько, злий на Київ, двічі нападав на нього – в 1149 і в 1155 роках. Можливо, пішов туди війною ще раз, вже з сином, але помер у 1157 році. То вже третій раз пішов війною на Київ і 1169 році. А в « 1203 році суздальський князь Всеволод Юрійович разом з половцями ще раз пограбував столицю Русі – Київ» ( Книга «Русь не Росія», Черкаси, 2015, Львів).
Повернемося до Андрія Боголюбського. Народжений і вихований в болотяній лісовій глухомані в середовищі напівдиких фінських племен Андрій не бачив півдня, тобто Київської Русі. «Батько дав йому в управління Володимир на Клязьмі, маленьке суздальське передмістя, що недавно виникло, і там Андрій княжив»… Він розірвав всі зв'язки з батьківською дружиною, зі старими київськими звичаями, і після свого батька «…був справжній «князь-залишанин», тобто князь-варвар, чи, по-іншому, князь-дикун».(«Країна Моксель, або Московія»).
«Юрій, а далі його син Андрій, заселяли сей дикий край слов'янськими невольниками та своїми невольниками, будували там городи та оселяли села. Чудь та фіни, слабіші, менш культурні від слов'ян, мішаючись із руськими людьми та перейнявши християнську віру, потроху втеряли свою народність і мову, і з сієї мішанини склалось зовсім осібне од українців, і вдачею, і на обличчя, плем'я, що потім стало зватися великорусами… Вони зовсім зрікалися своєї віри й зовсім підлягали волі свого князя. Тому то князеві й любо жити серед такого народу» (Микола Аркас, «Історія України-Руси», Киїі, 2013).
Живши над Волгою, ні разу не бувши в Києві, на батьківщині батька, Русь-Україна була для Андрія Боголюбського « і чужа, і не люба». І він переносить свій велико-княжий стіл у рідний Суздальський уділ, у Володимир і стає самовладним князем-садистом.
« 1169 – війна проти Києва. Князь Андрій Суздальський випровадив свою многолюдну Ростово-Суздальську орду на південь.
… 8 березня 1169 року ( на другий тиждень великого посту) Ростово-Суздальська орда почала палити Київ. «Як дика орда лютували суздальці у городі. Два дні – оповідає літописець, - грабували вони і палили будинки, мордували городян, жінок та дівчат забирали з собою, старих та дітей убивали без жалю, обдирали церкви та монастирі, забирали ікони, книжки, ризи, дзвони. Настала у Києві велика туга, смуток і сльози. Не раз досі брали Київ усякі князі, але не руйнували; тепер брав його тяжкий ворог на те, щоб його знищити, зрйнувати, ослабити».
Андрій Юрійович Боголюбський вивіз і чудотворну ікону Успіння Пресвятої Богородиці у Воолодимир на Клязьмі з Вишгорода. Ростово-Суздальська орда була страшнішою і кровожерливішою навіть за хана Батия.
Те, що зробив Андрій Боголюбський, як «князь усієї Русі», називають початком розвалу Русі-України. Його ставлення до Києва і південних територій стає відверто антиукраїнським. Після цього кривавого успіху у поборенні Києва він оголошує себе великим князем. Так закладалися основи північної , а згодом – московської та російської державності (Книга «Русь не Росія» , Черкаси, 2015, Львів).
Із заснуванням Москви ханом Менгу-Тимуром виникло і Московське князівство в 1277 році, і було звичайним улусом Золотої Орди. І «першим московським князем став Даниїл (1277-1303), молодший син Олександра, так званого Невського. О, про того «героя» Невського ми наслухалися ще в школі. Хто ж він насправді? Читаю в тій же книзі «Русь не Росія» (передаю зміст): а він - син князя Володимирського улусу Золотої Орди Ярослава Всеволодовича, який віддав його на виховання хану Батию ( мав вісім років). Пробувши в Орді 14 років (з 1238 по 1252 роки) Олександр , названий і прославлений російськими істориками як Невський, він засвоїв весь устрій і звичаї Золотої Орди, став кровним братом сина Батия Сартака, «закохався» і одружився на дочці хана Батия, і став вірним слугою Золотої Орди, очоливши Володимирське князівство (1252-1263). Він був ще дитиною, і не міг брати участь в битвах на Неві в 1240 році та на Чудському озері в 1242 році.
«Олександр Невський, слідом за батьком, без боротьби став на коліна і поцілував на знак покірності чобіт золотоординського хана. То в чому ж велич Олександра Невського перед православною церквою?» (Володимир Білінський, «Країна Моксель, або Московія»).
Яке посміховисько! Зять хана Батия «герой» і «святий» в росії і досі!? А, на наш сором і гріх, в нашому славному Кам'янець-Подільському, на нашій подільській, українській землі стоїть здоровенний, важкий собор «святого» Олександра Невського! Перед якою іконою і хто з наших земляків стає там на коліна, б'є поклони та молиться?
А той же «герой» і «святий» Московії-Русі сам добре знав, знали і пам'ятали його сини, онуки, правнуки, що їхній родовід почався не з Київської Русі, а з родичання з ханом Батиєм. Але ще царські російські історики і радянські сотні років брехали (брешуть і досі), що Московія розвивалася самостійно – поза державою Золотої Орди.
А ще в Московії був і другий подібний «герой» і «святий» Російської православної церкви – Дмитрій Донський, якому також в росії поклоняються і досі. Він не керував битвою на Куликовому полі, а з переляку «віддав свій князівський одяг і свого коня простому бояринові, велів тому одягтися у великокнязівську збрую та стати під великокнязівським московським прапором, тобто, замінити Дмитрія, а сам, замаскувавшись в одяг простого воїна, пішов в ряди простолюдинів. Там він і боровся серед рядової маси людей, де його оглушили, і він лежав непритомний біля зрубаного дерева (Володимир Білінський «Країна Моксель, або Московія»).
Як же простому воїнові Дмитрію Московському приписали заслугу перемоги у тій битві, та й ще проголосили «святим» і приписали титул – Донський?
Ось таких «героїв» і «святих» ординська фашистська імперія й донині. Цілу 120-річну епоху, з приходом на землюМоксель татаро-монголів у 1237 році і аж до 1357 року в Московії були господарями і правителями хани Золотої Орди, починаючи з хана Батия (1238-1250) і кінчаючи 9-им ханом Джанібеком (1342-1357). Саме вони були прабатьками так званої російської державності. І то вони дуже активно навчали і використовували військову силу ростово-суздальських і московських улусів у своїх загарбницьких війнах – «збирання чужих земель» в склад Золотої Орди. «Московія до ХVІ століття залишалася в складі єдиної держави – Орди на правах рядового улусу» (Країна Моксель, або Московія»),
От чия і яка була школа майбутніх самозваних «великоросів», які і досі «собірают свої ісконниєзємлі». І та чорна примара висить, як дамоклів меч, над теперішньою фашистською російською імперією, спадкоємицею і царської російської імперії – «жандарма Європи», і не кращої більшовицької радянської «імперії зла» - СРСР, який «навєкісплотілавєлікая Русь». Але через 69 років, в 1991 році розвалився. І де те «навєкі»?
Так скоро буде і з тобою, теперішньою садистською фашистською імперією божевільного путіна – останньою в світі.
Закінчу першу половину свого допису словами великого патріота рідної йому України Павла Штепи (1897 – 1983), який народився на Кубані. В 1917-1918 роках воював за УНР проти білих і червоних окупантів. В 1926 році став членом ОУН. За дорученням Євгена Коновальцяпобратими Павла відправляють його в безпечну Канаду, де він вільно посвячує себе літературній діяльності, спрямовану на утвердження української ідеї у якнайширших її вимірах. Там і написав дуже цінну книгу – двотомну працю «Українець і москвин». Дві протилежності», 3-є видання, Дрогобич, видавнича фірма «Відродження», 2010, 687 сторінок.
Читайте: «За 200-300 років від ІХ до ХІІІ ст.(до татарщини) не могла з тубільного дикого населення Московщини вирости власна провідна верства. Тому аж до татарщини… її функції виконували нащадки українців. Правда, ті нащадки асимілювалися, женилися з тубільцями, пускали корінь в московський грунт і ставали патріотами своєї нової батьківщини… Та факт залишається фактом: ми, українці, заклали Московську державу і ми її розбудували (на свою голову) аж до татарщини…»
Не вдалося мені коротше описати, де почалося та зачаття самозваних «великоросів», де вони вилупилися, виросли, в якій школі вони вчилися,хто був їхніми вчителями ( Карл Маркс добре про це написав, пригадуєте?). Мені дуже хотілося витягнути із московської камери смертників Правду про нашого одвічного ворога, яка так коле йому очі! Адже найбільша зброя московита – його брехня, а не ядерна бомба.
Читайте другу половину мого допису «Війни Моксель- Московії – росії»
Володимир Блюсюк, місто Львів
Продовження в наступному номері
